Десять індіанців
Ернест Хемингуей Коли Никнув вертався з міста зі свята 4 липня пізно ввечері у великому візку разом із Джо Гарнером і його сім’єю, їм попалися на шляху дев’ять п’яних індіанців. Він запам’ятав, що їх було дев’ять, тому, що Джо Гарнер, що поганяв коней, щоб до ночі добратися додому, зіскочив на дорогу й витягся з колії індіанця. Індіанець спав, уткнувшись носом у пісок. Джо відтягнув його в кущі й вліз назад вфургон. — Це дев’ятий, — сказав Джо, — як з міста виїхали — Уж ці індіанці! — проговорила миссис Гарнер. Никнув сидів
Він виглянув з візка подивитися на індіанця, якого Джо відтягнув убік від дороги — Це що, Біллі Тейбшо?
— запитав Карл — Немає. — А в його штани зовсім як у Біллі — У всіх індіанців такі штани — Я його й не бачив, — сказав Френк. — Па так незабаром зіскочив і вліз назад, що я нічого не розглянув. Я думав, він змієві переїхав — Ну, яка там змія!
А от індіанці — ті сьогодні дійсно допиляєтеся до зеленого змія, — сказав Джо Гарнер. — Уж ці індіанці! — повторила миссис Гарнер. Вони поїхали далі. Фургон згорнув із шосе й став підніматися
Дорога була піщана.
Коли вони минули школу, Никнув оглянувся з вершини пагорба. Він побачив вогні в Питоски, а там удалині, за Литль Траверс Бий, вогні Харбор Спрингс. Вони знову влізли вфургон. — Треба б тут дорогу гравієм зміцнити, — сказав Джо Гарнер.
Тепер вони їхали лісом.
Джо й миссис Гарнер сиділи поруч на передній лаві. Никнув сидів позаду, між двома хлопчиками.
Дорога вийшла на просічуся — А отут па тхора задавив — Ні, далі. — Неважливо, де це було, — помітив Джо, не обертаючись. — чи Не однаково, де задавити тхора — А я вчора ввечері двох тхорів бачив, — заявив Никнув — Де? — Там, біля озера.
Вони по березі дохлу рибу шукалися — Це, вірно, єноти були, — сказав Карл — Ні, тхори. Що, я тхорів не знаю, чи що? — Тобі, так не знати!
— сказав Карл. — Ти за індіанкою бігаєш — Перестань бовтати дурості, Карл, — сказала миссис Гарнер. Джо Гарнер засміявся — Перестань сміятися, Джо, — помітила миссис Гарнер. — Я не дозволю Карлові дурницю поротися — Правда, ти за індіанками бігаєш, Ники? — запитав Джо.
— Немає. — Ні, правда, па, — сказав Френк. — Він за Пруденс Митчель бігає — Неправда — Він щодня до неї ходить — Ні, не ходжу. — Никнув, що сидів у темряві між двома хлопчиками, у глибині душі почував себе щасливим, що його дражнять Пруденс Митчель. — Зовсім я за нею не бігаю, — сказав він — Буде брехати! — сказав Карл. — Я їхній щодня разом зустрічаю — А Карл ні за ким не бігає, — сказала мати, — навіть за індіанкою Карл помовчав — Карл не вміє з дівчиськами ладити, — сказав Френк.
— Заткнися! — Молодець, Карл!
— помітив Джо Гарнер. — Дівчиська до добра не доведуть. Бери приклад сотца. — Не тобі б говорити. — И миссис Гарнер присунулася ближче до Джо, скориставшись поштовхом візка. — Мало в тебе у свій час подружок те було — Уж напевно, па ніколи не водився синдианкой.
— Як знати? — сказав Джо. — Ти дивися, Никнув, не упусти Прюди. Дружина що те шепнула йому, Джо засміявся — Чого ти смієшся, па? — запитав Френк.
— Не говори, Гарнер, — зупинила його дружина Джо знову засміявся — Пускай Ники берет собі Прюди. У мене й без того гарна женка. — От це так, — сказала миссис Гарнер. Коні важко тяглися по піску.
Джо хльоснув батогом навмання. — Але але, веселіше! Завтра ще гірше прийде З пагорба коня пішли клуса, візок підкидало Біля ферми всі вилізли. Миссис Гарнер відімкнула двері, увійшла в будинок і вийшла назад з лампою в руках.
Карл і Никнув зняли поклажу з фургона. Френк сіл на передню лаву й погнав коней до сараю.
Никнув піднявся на ганок і відкрив двері кухні. Миссис Гарнер розтоплювала грубку; вона оглянулася, продовжуючи поливати дрова гасом — Прощайте, миссис Гарнер! — сказав Никнув. — Спасибі, що підвезли мене — Немає за що, Ники.
— Я прекрасно провів час — Ми тобі завжди раді. Залишайся, повечеряй снами.
— Ні, я вуж піду. Мене па чекає — Ну, іди.
Пішли, будь ласка, додому Карла — Добре. — До побачення, Ники! — До побачення, миссис Гарнер!
Никнув вийшов знадвору ферми й направився до сараю. Джо й Френк доїли корів — До побачення! — сказав Никнув. — Мені було дуже весело. — До побачення, Ники!
— крикнув Джо Гарнер. — А ти хіба не залишишся повечеряти? — Ні, не можу.
Скажіть Карлові, що його мати кличе — Добре. Прощай, Ники! Никнув босоніж пішов по стежці через луг за сараєм.
Стежка була гладка, роса холодила босі ноги. Він переліз через огорожу наприкінці лугу, спустився в яр, грузнучи в топкого бруду, і пішов у гору через сухий березовий ліс, поки не побачив вогник у будинку. Він переліз через загородь і підійшов до переднього ганку.
У вікно він побачив, що батько сидить за столом і читає при світлі великої лампи.
Никнув відкрив двері й увійшов — Ну як, Ники? — запитав батько. — Добре провів час? — Дуже весело, па. Свято було веселий — Їсти хочеш?
— Ще як! — А куди ти справ свої черевики? — Я їх залишив у Гарнеров вфургоне. — Ну, підемо вкухню. Батько пішов уперед з лампою. Він зупинився в льодовика й підняв кришку.
Никнув вийшов у кухню.
Батько приніс на тарілці шматок холодного курчати й глечик молока й поставив їх перед Ником. Лампу він поставив на стіл — Ще пиріг є, — сказав батько. — З тебе цього вистачить?
— Позаочі! Батько сіл на стілець у покритого клейонкою стола.
На стіні з’явилася його більша тінь — Хто ж виграв? — Питоски. П’ять — три Батько дивився, як він їсть; потім налив йому склянка молока із глечика Никнув випив і витер серветкою рот. Батько простягнув руку до полиці за пирогом. Він відрізав Нику великий шматок.
Пиріг був счерникой. — А ти що робив, па?
— Ранком ходив рибу вудити — А що піймав? — Одного окуня Батько сидів і дивився, як Никнув їсть пиріг — А після обіду ти що робив? — запитав Никнув — Ходив прогулятися до індійського селища — Бачив кого нибудь?
— Всі індіанці відправилися в місто пиячити — Так і не бачив зовсім нікого? — Твою Прюди бачив — Де? — У лісі, із Френком Уошберном. Випадково набрів на них.
Вони непогано проводили час Батько дивився всторону. — Що вони робили?
— Так я особливо не розглядав — Скажи мені, що вони робили? — Не знаю, — сказав батько. — Я чув тільки, як вони там возилися — А чому ти знаєш, що це були вони? — Бачив — Ти, здається, сказав, що не розглянув їх? — Ні, я їх бачив — Хто з нею був? — запитав Никнув — Френк Уошберн.
— А им… им… — Що їм? — А їм весело було? — Так начебто не нудно. Батько встав із за стола й вийшов з кухні.
Коли він повернувся до стола, Никнув сидів, уставясь у тарілку. Ока його були заплакані — Хочеш ще шматочок?
Батько взяв ніж, щоб відрізати шматок пирога — Ні, — відповів Никнув — З’їли ще шматок — Ні, я більше не хочу Батько зібрав зі стола — А де ти їх бачив? — запитав Никнув — За селищем Никнув дивився на тарілку. Батько сказав: — Ступай ка ти спати, Никнув — Іду Никнув увійшов у свою кімнату, роздягнувся й ліг у постіль. Він чув кроки батька в сусідній кімнаті.
Никнув лежав у постелі, уткнувшись особою вподушку. «Моє серце розбите, — подумав він. — Я почуваю, що моє серце розбите».
Через якийсь час він почув, як батько згасив лампу й пішов до себе в кімнату. Він чув, як зашумів вітер по деревах, і відчув холод, що проникав крізь ставні. Він довго лежав, уткнувшись особою в подушку, потім перестав думати про Прюди й, нарешті, заснув.
Коли він прокинувся вночі, він почув шум вітру в кущах болиголова біля будинку й прибій хвиль об берег озера й знову заснув. Ранком, коли прокинувся, дул сильний вітер, і хвилі високо набігали на берег, і він довго лежав, перш ніж згадав, що серце його розбите
Десять індіанців