Дідусь Мазай і Зайці
Некрасов Микола Олександрович 1 У серпні, біля Малих Вежею, Зі старим Мазаем я бив дупелів Як — те особливо тихо раптом стало, На небі сонце крізь хмару грало Хмаринка була невелика на ньому, А вибухнула жорстоким дощем! Прямі й світлі, як прути сталеві, У землю встромлювалися струмені дощові Із силою стрімкої… Я й Мазай, Мокрі, зникли в який — те сарай Діти, я вам розповім про Мазая.
Щоліта додому приїжджаючи, Я по тижні гостюю в його Подобається мені деревенька його: Улітку її забираючи красиво, Здавна хміль у ній народиться напрочуд,
За сорок верст у Кострому прямо Збігати лісами йому дарма: «Ліс не дорога: по птаху, по звірі Випалити можна». — «А лісовик?»- «Не вірю! Раз у куражі я їх кликав — чекав Целую ніч,- нікого не видал!
За день грибів насбираешь кошик, Їли мимохідь брусницю, малину; Увечері пеночка ніжно співає, Немов як у бочку порожню удод Ухає; сич розлітається
«- добродушно кричить Знає він багато оповідань забавних Про сільських мисливців славних: Кузя зламав у рушнички курок, Сірників тягає із собою коробка, Сяде за кущем — тетерю підманить, Сірник до запалу прикладе — і гримне! Ходить із рушничкою інший звіролов, Носить із собою горщик вугіллячок «Що ти тягаєш горщик з вугіллячками?» — «Боляче, рідний, я мерзлякуватий руками; Коли зайця тепер сослежу, Колись я сяду, рушницю покладу, Над уголечками руки погрію, Так вуж потім і палю по лиходії!
» «От так мисливець!»- Мазай додавався Я, зізнаюся, від душі реготав Втім, милею анекдотів селянських Я від Мазая оповідання чув Діти, для вас я один записав… 2 Старий Мазай розбовтався в сараї: «У нашім болотистому, низинному краї Уп’ятеро більше б дичини велося, Каби мережами її не ловили, Каби сільцями її не давили; Зайці от теж, — їх шкода до сліз! Тільки весняні води нахлинуть, И без того вони сотнями гинуть,- Немає! ще мало!
Біжать мужики, Ловлять, і палять, і б’ють їх баграми Де в них совість?.. Я раз за дровами У човні поїхав — їх багато з ріки До нас у повіддя навесні наганяє,- Їду, ловлю їх. Вода прибуває Бачу один острівець невеликий — Зайці на ньому собралися юрбою З кожною мінутою вода підбиралася До бідних звірків; уже під ними залишилося Менше аршина землі завширшки, Менше сажня вдлину.
Отут я під’їхав: лопочуть вухами, Самі ні з місця; я взяв одного, Прочим скомандувала: стрибайте самі! Стрибнули зайці мої,- нічого! Тільки сіла команда коса, Весь островочек пропав під водою «Те — те!- сказав я,- не сперечайтеся із мною!
Слухайтеся, зайчики, діда Мазая!» етак гуторячи, пливемо втишине. Стовпчик не стовпчик, зайчишко на пні, Лапки схрестивши, коштує, бідолаха Взяв і його — тягота невелика! Тільки що почав працювати веслом, Глядь, у куща копошиться зайчиха — Ледве жива, а товста як купчиха!
Я її, дурку, накрив зипуном — Сильно тремтіла…
Не рано вже було Мимо колода сукувате плило, Сидячи, і коштуючи, і лежачи шаром, Зайцев з десяток рятувалося на ньому «Взяв би я вас — так потопите човен!» Жаль їх, однак, так жаль і знахідку — Я зачепився багром за сучок И за собою колода поволок… Було потіхи в бабів, дітлахів, Як прокотив я селом зайчишек: «Глянь — до: що робить старий Мазай!» Добре!
Любуйся, а нам не заважай! Ми за селом у ріці опинилися Отут мої зайчики точно сбесились: Дивляться, на задні лабети встають, Човен качають, гребти не дають: Беріг угляділи шахраї косі, Озимина, і гай, і кущі густі!.. До берега щільна колода я пригнав, Човен причалив — і «з богом!» сказав…
И щодуху Пішли зайчишки. А я їм: «В — х! Живей, зверишки!
Дивися, косою, Тепер рятуйся, А чур узимку Не попадайся! Прицілюся — бух! И ляжеш…
Ууу — х!..» Миттю команда моя розбіглася, Тільки на човні дві пари залишилася — Сильно измокли, ослабнули; у мішок Я їх поклал — і додому притяг, За ніч хворі мої відігрілися, Висохнули, виспались, щільно наїлися; Виніс я їх на лучку; з мішка Витрусив, ухнув — і дали стречка! Я проводив їх всі тим же радою: «Не попадайтеся взимку!» Я їх не б’ю ні весною, ні влітку, Шкіра погана. — линяє косою…»
Дідусь Мазай і Зайці