Дивний чоловік «гомо совєтікус»
Десять років будуємо незалежну Україну, а віз і нині там. А у возі тому повно-повно «гомо совєтікусів». І Такий він важкий та неповороткий, бо сидять у ньому ще й досі і президент, і прем’єр, і депутати/ і директори, і чиновники — від великого до маленького. В переважній більшості це люди безвідповідальні і аморальні, люди «комунального» мислення, які не хочуть свободи, бо не знають, як нею користуватись. Як же можна з ними, та ще й під їхнім керівництвом збудувати незалежну Україну? Адже держава твориться не в будуччині, вона будується
А що обіцяють нам наші «державці»? Просять зачекати. Мовляв, перехідний період.
Щось довго ми переходимо. Та ще й невідомо куди…
Роздивімося навколо. Сірі, невиразні й без посмішок обличчя. Немічні й розгублені постаті — вийшли ж бо з однієї тюрми, ім’я якій «Совєтський Союз». І тягне нашого президента до таких, як і сам, і говорять державні мужі чужою мовою чужого народу, погоджуючись зі статусом «хохла». Ні шани, ні гордості. І лине зі сторінок газет і журналів, з екранів телевізорів ностальгія за минулим «раєм» . Скрізь бачимо образ «гомо совєтікуса», чуємо його голос,
Бо немає до них наглядача, немає кому змусити вивчити текст напам’ять…
Зводимо нові і реставруємо старі храми, мостимо тротуари й алеї — і смітимо, смітимо. Бо так виховала стара система. Шукаємо очима міліціонера, а наглядача й охоронця в душі немає.
Дивний бо чоловік, той «гомо совєтікус». То залізною завісою, берлінською стіною відмежовувався від «гнилого» капіталістичного заходу, то допався до того американського бруду й аморальності, як до цілющого джерела. От і збагни його душу…
А чи була вона в нього, ота душа. Безбожністю та бездуховністю позначений в історії шлях «гомо совєтікуса»: знищені храми та інші пам’ятки культури, розстріляно й понищено цвіт нації, та й саму історію нашу перелицьовано. Де тут ота духовність?! Цікаво влаштований світ, загадкові психологія та душа людини. Бруд прилипає надовго, пам’ять тримає довше у своїх сховках погане.
Так само важко позбутися звичок минулого. Десять років, здається, незалежні, а продукт радянської доби — «гомо совєтікус» — і досі живий, і досі серед нас, і сьогодні керує нами.,
А чи є рецепт, спосіб позбутися його, вбити у собі «гомо хамуса» — аморальну людину, споживача готових матеріальних та інтелектуальних благ? І як одужати від охлялості — фізичної і моральної, заляканості, зацькованості, збайдужіння, якими хворіє українське суспільство? Прикладів багато. Візьмемо лише декілька.
Наша героїчна минувшина… Міста, постаті, події. Забуваємо, цураємося, не рятуємо. Часто думаю: невже сивоглавий Чигирин, який століттями стояв форпостом на межі Дикого поля, боронячи від чужинських орд не тільки рідну землю, а й усю Європу, не заслужив кращої долі?
А тихий замріяний Суботів-Богданова колиска? Холодний Яр? Мотронинський монастир? Боліло колись серце у Тараса Шевченка за ці святі місця. А в нас?
У кожного українця, думаю, всі ці найменування повинні викликати трепетні почуття національної гордості, шани й любові.
І ще ось про що міркую… Щоб відродити державу, потрібно відродити історію, святині народні. Хай знають депутати Верховної Ради, хто ще цього не знав.
Наша земля є місцем народження першої в Європі парламентської системи управління. Козацькі ради були зразком для європейської демократії. Видатний син британського народу Кромвель писав листи Хмельницькому як рівний до рівного, і хіба вина гетьмана в тому, що через 350 літ прем’єр-міністр Англії Маргарет Тетчер скаже, що не знає такої держави — України…
Хіба не сумно й боляче?. То що робити, аби позбутися комплексів «гомо совєтікуса» — захланності, меншовартості, безвідповідальності та аморальності?
Як на мене — вбити у собі раба, звестися з колін, дихнути на повні груди, — сповнити душу гордістю за себе, свій народ, його героїчну минувшину і прекрасне майбутнє. Бути такими в малому і великому, скрізь і іювсякчас. І не від ювілею до ювілею мусимо дбати про паміятні місця, великі імена нашої історії, а щороку, щомісяця, щоднини, щоб поглиблювалась історична пам’ять, утверджувалося прагнення до державності, підмурівок якої кров’ю і потом закладали звитяжні предки. З молоком матері повинна всотувати дитина любов і шану до національних святинь, оточених батьками увагою і шаною…
Дивний чоловік «гомо совєтікус»