Добутки Вероніки Доліній
Безліч поетів присвячували свої вірші Москві. Не все з них народилися й виросли в ній, але для багатьох вона стала батьківщиною духовної. Москва XIX століття одержувало послання від Пушкіна й Лермонтова, XX століття — від Буніна, Єсеніна, Блоку, Ахматовій і Цветаевой.
XX століття для Москви почався першою світовою війною, продовженням якого стала революція; до цього жорстоке століття ще не вступило у свої права. І от Москва перетворила з Москви радянської в Москву сучасну, той місто, у якому ми живемо зараз.
Я люблю читати вірші, присвячені
Я люблю тебе, Москва, — Горький мегаполіс. Ти завжди у всім права, Ну, а мені на поїзд.
Або пісні Вероніки Доліній, присвячені вулицям Москви: «Сретенка», «Нянька», «Ми не діти Арбата» і т. д. Долина ближче мені за духом, може бути, тому, що її Москва — Москва, пропущена через призму жіночого розуміння, простіше й понятней, чим «гіркий мегаполіс» Дольского.
Рідна
От вона, Сретенка — вулиця древня. Раніше в цьому місці стояв Сретенский монастир. Стрітення — зустріч, саме тут зустрілися владимирци, що несуть на руках ікону Владимирської Божої Матері, з москвичами, її що зустрічали. «Моя Сретенка», «Сретенка — родимка» — Сретенка з пісень і віршів {або «недопісень», як вона їх називає) Доліній.
Станція метро «Маяковська» — інша героїня Доліній, місце зустрічі з іноземцями, що:
…Як Рональд і Ненси Рейган, Коштують і рука в руці, Отут я, пробігаючи мимо, Цим кроком московським заячим, Просто плакати готова від ніжності, Я сама їх люблю до жаху Ці казочки на стелі.
Але це Москва в просторі, а час? У Доліної є багато сучасних пісень, присвячених еміграції. Вони теж пов’язані з Москвою, тоді ще радянської. «Краю Москви, краю рідні…» — багато поетів-емігрантів присвячували свої вірші — часто гіркі, тужні — Москві. І з’явилася пісня про всіх поетів :
Не пускайте поета в Париж, Він поїде, простудиться, зляже, Хто йому слово добре скаже?
«Хто ж отут говорив?» — говориш. А пройдуть лихоманка й жар, Засумує ще пущі — Де той старий московський бульвар? Як там бронзовий Пушкін? Сестра Доліної, Марина, теж потрапила в потік еміграції:
…Ти сьогодні звалася Мариною, Завтра будеш Марі-Грація… До свиданья, Марі-Грація, Забудь дорогу зворотну, Еміграція, еміграція — Це щось неймовірне.
«…Щось неймовірне…» Так, для Доліної це — неймовірне. Вона залишилася в Москві. Москва стала для неї чимсь одушевленим, що спостерігає за нею з боку, що схвалює або засуджує її вчинки:
І грає труба на Трубної, И співають голосу Неглинной, Над моєю головою винної, Над душою моєї безневинної.
Усе міняється згодом, міняється й Москва. Іноді ці зміни радують, тгодчас лякають чимсь невідомим:
Ми не діти Арбата, Ми не діти Арбата, Ми довелися на інші роки. Нас не пустять назад Нас тільки-но-те пустили сюди… …Серед лощинок неближніх, Серед осинок недвижних, Загубився й плаче простак Не відшукає стежку На рідну Неглинку Не відшукає стежку ніяк.
Шосте почуття людини — почуття Батьківщини. Але як бувають люди з різним нюхом, різним зором і слухом, так є люди з різним почуттям Батьківщини. Воно є практично в усіх, але в когось воно розвинено слабкіше або сильніше, ніж в інших, хтось може навіть втратити його, як втрачають зір або слух, а комусь, щоб зрозуміти, як він любить Батьківщину, потрібні «окуляри*. «Окуляри» теж бувають різні — для когось це розлука з Батьківщиною, а для когось вірші, написані чужим, незнайомим тобі людиною, раптом наложатся на твої власні думки, підсилять їх — виходить своєрідна «інтерференція» .
Моя батьківщина — це Москва. Слухаючи вірші й пісні Доліної, я раптом іноді розумію, що чую свої власні думки. Я знаю, що людини називають неповноцінним, коли він не бачить або не чує, але людина без почуття Батьківщинии більше увечен, чим інвалід без рук і без ніг.
Добутки Вероніки Доліній