Гуманістичний пафос лірики Рильського
Для лірики письменника останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не тільки краса природи, а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, пише М. Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою.
Якою ж повинна бути поезія, здатна схвилювати сучасника? У збірці «В затінку жайворонка» у вірші «Поетичне мистецтво» автор дає відповідь на це питання:
Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів. Як простоту таку велику, Таке єднання точних слів. Коли ні марній позолоті,
Досить популярною в українській літературі десь з 60-х років стала проблема людина та наука. Рильського, як поета-філософа, ця проблема теж цікавила. Він часто задумувався над тим, чи потрібні наукові відкриття вищого гатунку, яку роль у добу НТР має відіграти поезія. Поет, як і наші батьки, був свідком виходу в космос першої людини — Гагаріна Юрія Олексійовича.
Після цієї події стало суттєво змінюватися світовідчуття, світомислення. Саме в цей час розпочалася дискусія ліриків і фізиків. Рильський, учасник дискусії, на питання, чи
Бо дивна річ: людина кожна Якоюсь мірою поет.
Рильського бентежило те, що дехто поезію, мистецтво віддав на відкуп технократичним, а то й прагматичним, споживацьким тенденціям, а він, як поет-гуманіст, боровся за те мистецтво, яке сприяло гармонійному розвитку особистості. У вірші «Діалог» поет напише:
Як же так убого ви живете, Що ж так занепали ви, скажіть, Що у дні космічної ракети Солов’я не в силі зрозуміть? Внутрішній світ людини в усій його красі оспіваний автором у «Голосіївській осені». На думку поета, визначальною рисою інтелектуальної людини має бути духовність.
Поезія збірки, як кажуть літературні критики, повернулася в бік внутрішнього світу, духовного життя людини і сприяла розвитку цього жанру, його тем, жанрів і мотивів.
Традиційна тема важкого тягаря прожитих літ і перетворення його у хвалу життя також має місце в збірці. У вірші «Як забути» поет писав: Шкода за минулим, річ відома, Та й теперішнє колись мине… Але хай поб’є тих оскома, Хто весну зимою проклене.
Остання збірка поета «Зимові записи» . Вона вражає читача незвичайною силою виражених у ній думок і почуттів. Як відмітила літературна критика, читаючи вірші цієї збірки, читач відразу поринає у світ поета — «чистий, тихий», світло-кришталевий.
У віршах збірки — сповідь про те, чим жила, боліла і раділа його бентежна й неспокійна душа на схилі літ. Та не гіркотою пройняті поетові рядки. Його серце охоплює радість від того, що життя не прожите навмисне, що життя прожите з людьми.
У вірші «Пахне снігом, сіном, кінським потом» художник збентежений тим, що, на жаль, сучасна людина починає втрачати зв’язок з природою, і застерігає:
Зрозумійте, люди, річ єдину Що брехать не вміє мій язик… Внук мій любить пахощі бензину
Ну, а я і досі ще не звик. У ліриці останніх літ, зокрема в останній збірці «Зимові записки» М. Рильський як справжній поет-громадянин, ганьбить носіїв тих пороків, які мали місце в житті:
Братопродавці з білими руками І з чорними серцями — ось вони, Що волали анонімними листами
Дорогу у кар’єру та в чини! Заключний вірш збірки «Сліди маленьких ніг на вогкому снігу» — це миттєві враження від побачених на снігу слідів ніжок маленької дитини. Вони навівають спомини. Особливо це гостро відчуває літня людина. І оті маленькі сліди дитячих ніжок у художньому відчутті автора стали основою для утвердження вічності жита
М. Т. Рильський — поет з великої літери. Своє літератури кредо він виразив у вірші «Що я ненавиджу і що я люблю»:
Речі прості й чисті люблю я: Серце для друзів відкрите. Розум, до інших уважний. Працю, що світ звеселяє, Потиск руки мозолястої, Сині світанки над водами, Мужність і вірність.
Народ і народи — Я люблю!
Гуманістичний пафос лірики Рильського