Іван-Валентин Задорожній
Казармений вигляд дитбудинку налякав звиклу до простору й волі дитину. Іванко не хотів лишатися тут, а його ніхто й не тримав: видали талони на харч і відпустили. Рік він жив на вулиці, ночував у підвалах, в нішах. У 1933 році з голоду помер батько, але хлопець довідався про це значно пізніше.
Улітку 1933 року його знайшов чекіст В. Гніздовський, але не здав хлопчика в колонію, а залишив жити в себе. З того часу він звався Валентин Задорожній. Пішов до школи, а десь через рік вже сам себе утримував.
По вечорах палив грубу в редакції газети «Вісті»,
Морське училище в Баку у 1938 році зробило передостанній довоєнний набір, в який потрапив і Валентин Задорожній.
На початку війни на базі морського училища було сформовано навчальну дивізію, яка в 1942 році була уже в діючій армії. Валентин Задорожній потрапив до розвідки, а потім
Задорожній мужньо відбував ув’язнення, рубав ліс, стоячи по коліна в холодній воді. Там і захворів. Через півроку командир визволив його з табору.
Хворого Задорожнього відправили до Вологди, де на той час було організовано оздо-. ровчий батальйон для поранених солдатів. Військова кар’єра закінчилася. Саме тоді він поклав собі стати художником. Усі ці роки не покидала його мрія повернення в Україну. Йому снився Дніпро, вишневі українські села і прості люди, яких пізніше не раз буде писати на полотні.
Цій мрії судилось здійснитися: старшину Задорожнього було переведено до Київського військового округу. Помітивши у хлопця хист до малювання, генерал дав наказ відрядити його до Київського художнього інституту.
Я думаю Про покоління наших батьків — одірваних від дому, від роду, від звичаїв — від ладу життя свого народу. Легко їх судити. А скільки треба пережити, Щоб віддати належне тим, хто, незважаючи на нищівну жорстокість часу, не просто вижив, але справдив своє людське призначення. Таким був Іван-Валентин Задорожній.
Він повернувся до джерел — але вже прикро мало лишалося земних днів, і він поспішав сказати нам найважливіше…
Іван-Валентин Задорожній