Між собакою й вовком, у скороченні
Всі добутки в скороченні цього автора Школа для дурнів Між собакою й вовком У Літо від винаходу шпильки п’ятсот сорок перше, коли місяць ясний, а за числами не встежиш, Ілля Петрикеич Дзинзирела пише слідчому по особливих справах Сидору Хомичу Літніх про своє життя. Він скаржиться на мелкоплесовских єгерів, які украли в нього милиці й залишили без опор Ілля Петрикеич працює точильником в артілі інвалідів ім’я Д. Заточника. Живе він, як і інші артільники, у Завовче — у місцевості за Вовчої-Рікою. Інша назва ріки — Итиль, і, виходить, місцевість
Живе Ілля з бобилкой, до якої прибився по своєму калечеству: у нього немає ноги. Але любить він зовсім іншу жінку — Орину Неклину. Любов до Орине не принесла йому щастя. Працюючи на залізничній станції, Орина гуляла з усім «ремонтним хамьем».
Вона й давно була такою — ще коли молоденьким дівчиськом в Анапі милувалася з усіма маріупольськими матросами. І всі, кому належала ця жінка, не можуть неї забути так само, як Ілля Петрикеич.
Де тепер Орина, він не знає: чи те загинула під колісьми поїзда, чи те виїхала разом з їхнім
Після роботи жителі Завовча — точильники, утильники, рибалки, єгері — заходять в «тошниловку», прозвану якимось приїжджим «кубаре», щоб випити «сиволдая». Вони пам’ятають просту життєву істину: «З товариші не гуляти — навіщо тоді лямку тягти?
» Історію Завовча пише не тільки Іван Петрикеич, але й Запійний Мисливець. Як і Дзинзирела, він любить годину меж вовка й собаки — сутінки, коли «пещення перемішане з тугою». Але на відміну від Дзинзирели, що виражається хитромудро, Мисливець пише свої «Ловчие повести» у класично простих віршах.
Він описує долі мешканців Завовча У його літописі — історія «калики з калик», слепоглухонемого утильника Миколи Угодникова. Дружина Миколи поладила з волкобоем і зжила Угодникова знадвору.
Ні в притулках, ні в богадільні Миколи не прийняли, пригріла його тільки артіль по зборі утилю. Один раз артіль направилася до кравця на постій. утильники взяли вина й «насмокталися в шматки». Прокинувшись ранком, вони побачили Николая, що летить, Угодникова.
Над головою його, як два крила, були підняті милиці. Більше його ніхто не бачив Інший герой літопису Запійного Мисливця — татарин Аладдин Батрутдинов.
Аладдин якось їхав на ковзанах у кіно через замерзлу ріку й провалився у вимоїну. Виплив він тільки через рік — «у кишенях чекушка й доміно, і витрачуваний рибами рот». Дід Петро й дід Павло, що виловили Аладдина, розпили чекушку, зіграли в доміно й викликали кого випливало Багато хто з тих, кого описує Запійний Мисливець, лежать на Бидогощенском цвинтарі.
Там лежить Петро на прізвисько Багор, якого всі кликали Федором, а сам він кликав себе Єгором. На парі він повісився на краденої слеге. Лежить на цвинтар горбатий перевізник Павло.
Він думав, що могила позбавить його від горба, і тому утопився. А Гурій-Мисливець пропив берданку й умер від горя Запійний Мисливець любить своїх земляків і своє Завовче. Дивлячись у віконце свого будинку, він бачить ту ж картину, що бачив Питер Брейгель, і викликує: «От вона, моя вітчизна, Дарма їй убогість, И прекрасна нашого життя Горезвісна марність!» У пору між собакою й вовком важко розрізнити образи людей і людських доль.
Здається, що Ілля Петрикеич іде в небуття, але оповідання його триває.
Втім, може бути, він і не вмирає. Адже й ім’я його міняється: те він Дзинзирела, те Зинзирелла… Так він і сам не знає, де, зачерпнувши «сивухи страстей людських», підхопив таке циганське ім’я!
Так само, як по-різному пояснює обставини, при яких став калікою «Або таємні тобі слова мої?
» — запитує Ілля Петрикеич в останніх рядках своєї «Заитильщини».
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Між собакою й вовком, у скороченні