Моє життя. Оповідання провінціала, у скороченні
Три сестри. Драма Архієрей. Оповідання Вишневий. сад Комедія Оповідання ведеться від першої особи.
Оповідач по ім’ю Мисаил Полознев разом з батьком-архітектором і сестрою Клеопатрою живе в провінційному місті.
Їхня мати вмерла. Батько виховував дітей у строгості й, коли вони стали дорослими людьми, продовжує вимагати повного підпорядкування.
Це йому вдається із Клеопатрою, але Мисаил вийшов з підпорядкування. Він міняє одну роботу за інший, не вміючи ужиться з начальниками й не бажаючи займатися нудною канцелярською працею.
Це злить батька, лякає сестру. Часто герой відвідує аматорські спектаклі в багатому поміщицькому будинку Ажогиних. Збирається місцеве суспільство, приходять дві дівчини: дочка інженера Маша Должникова й Анюта Благово — дочка товариша голови суду.
Анюта таємно закохана в Мисаила. Через батька вона допомагає йому влаштуватися на роботу до інженера Должикову на будівництво залізниці.
Должиков — гордовита, нерозумна людина й до того ж неабиякий хам. Розмовляючи, він як би постійно забуває, що перед
Ставши на посаду телеграфіста, Мисаил зустрічає Івана Чепракова, сина генеральші, приятеля дитинства. Він спившийся людина, що не розуміє змісту у своїй роботі й цілих днях нічого не робить Між іншим вони згадують, що Мисаила прозвали в дитинстві — «Маленька користь». Всі разом: Должиков, Ажогини, батько Мисаила, Чепраків — вони представляють картину провінційної інтелігенції, що розклалася, що краде, що розгубила начатки утворення.
Мисаил все це бачить і не може із цим примиритися. Його тягне до простих людей, робітникам і мужикам.
Він іде працювати малярем під початком підрядника Андрія Іванова (у місті його кликали Редькою й говорили, що це теперішня його фамилияето дивна людина, небагато філософ. Його улюблена фраза: «Попелиця їсть траву, ржа — залізо, а лжа — душу».
Коштувало Мисаилу стати робітником, як «шляхетна» частина міста відвертається від нього. Навіть Анюта Благово сказала, щоб він не здоровався з нею на очах в усіх. Батько проклинає сина Тепер Мисаил живе в міському передмісті у своєї няньки Карпівни і її прийомного сина м’ясника Прокофия. Останній — як би Мисаил навпаки. Він з мужиків, але тягнеться в «шляхетні».
Говорить він так: «Я вам, мамаша, можу полегкість зробити…
У цьому земному житті буду вас харчувати на старості років у юдолі, а коли помрете, на свій рахунок схороню». Мисаил і Прокофий не люблять один одного, А от малярі ставляться до Мисаилу з повагою: подобається, що він не п’є й не курить і веде статечне життя Мисаила часто відвідують сестра й брат Анюти доктор Володимир Благово. Він закоханий у Клеопатру, і вона любить його.
Але він одружений, зустрічаються вони таємно. Між доктором і Мисаилом ідуть розмови про сенс існування, про прогрес і т. п. Мисаил думає, що кожна людина зобов’язана займатися фізичною працею, ніхто не має права користуватися плодами чужої праці.
У його словах прослизають ідеї Толстого. Доктор же шанувальник європейського прогресу й супротивник особистого самовдосконалення. У той же час це утомлений від життя й изолгавшийся людина, що живе подвійним життям Хтось іноді надсилає Мисаилу чаю, лимонів, печива й смажених рябчиків, імовірно, щоб полегшити йому вага життя.
Нарешті «шляхетні» примиряються з його вчинком, навіть починають відкрито його поважати. До нього приходить Маша Должикова й скаржиться на нудьгу, називає його «самою цікавою людиною в місті» і просить бувати в їхньому будинку.
У гостях усі просять розповісти про малярів; видно, що життя простого люду здається чимсь екзотичним, незвіданим. І знову суперечки про сенс життя, про прогрес. На відміну від «суспільства» батько Мисаила не може простити йому відходу з будинку. Він звертається до губернатора із проханням вплинути на сина, що, на його думку, ганьбить честь дворянина.
Губернатор нічого не може зробити й тільки виявляється в неспритному положенні, викликавши Мисаила на бесіду У житті героя знову серйозна зміна. Махаючи Должикова й він закохані друг у друга й стають чоловіком і дружиною. Поселяються в маєтку Дубечня, що інженер Должиков купив у генеральші Чепраковой, з азартом починають займатися сільським господарством.
Ця робота захоплює Мисаила.
Спочатку вона подобається й Маші. Вона виписує книги по сільському господарству, будує в селі школу й намагається налагодити контакт із мужиками. Але це їй погано вдається.
Мужики намагаються їх обманювати, п’ють, працюють знехотя й не соромлячись грублять Маші: «Пішла б сама й возила!
» Вони явно приймають Мисаила й Машу за дурнів і несправжніх хазяїв. Махаючи дуже швидко розчарувалася в мужиках і сільському житті. Мисаил дивиться, на усе глибше.
Він бачить, що при всій розбещеності в мужиках збереглася щиросердечна чистота. Вони хочуть справедливості й розлючені тим, що повинні працювати на дозвільних людей. У тім, що вони щодня трудяться й не мають часу на нудьгу, — їхня перевага перед «шляхетними».
Але Маша не хоче цього розуміти.
З’ясовується, що вона не стільки любила Мисаила, скільки хотіла волі й самостійності. Вона птах іншого польоту. Один раз вона їде й не вертається.
Мисаил одержує листа, де вона пише, що їде з батьком в Америку й просить розлучення. Мисаил важко переживає; із втратою Маші як би кінчається все світле в його житті й наступають сірий будень, починається просто «життя» без надій і ідеалів «Життя» ускладнюється тим, що сестра Мисаила пішла від батька й живуть із братом.
Вона вагітна від доктора й хвора сухотою. Мисаил просить батька подбати про неї, але той проганяє сина й не бажає простити дочка. Прокофий, син няньки, теж вимагає, щоб Мисаил з вагітною сестрою покинув його будинок, тому що — «за таку юдоль люди не похвалять ні нас, ні вас».
А от Редька — жалує Мисаила й сестру й засуджує доктора: «Ваше високоблагородіє, не буде вам царства небесного!» Доктор жартівливо парирує: «Що ж робити, треба бути кому-небудь і в пеклі».
Остання глава оповідання — своєрідний епілог. Оповідач «постарів, став мовчазний, суворий»; він працює підрядником замість Редьки. У будинку батька не буває.
Його дружина живе за кордоном. Сестра вмерла, залишивши дочку. Разом із крихіткою Мисаил по святах ходить на могилу сестри й іноді зустрічає там Анюту Благово.
Вона, видимо, як і раніше любить Мисаила і як і раніше приховує це. Пестячи маленьку дочку Клеопатри, племінницю Мисаила, вона дає волю почуттям, але — ледь входять у місто, стає строга й холодна, немов між нею й дівчинкою нічого не було
Моє життя. Оповідання провінціала, у скороченні