Переказ по романі М. Е. Салтыкова-Щедріна «Добродії Головлеви»
Коли намагаєшся охопити думкою вся неськінченна кількість сатиричних персонажів, що встають перед нами зі сторінок тварів М. Е. Щедріна, те спочатку навіть губишся: така їхня безліч і настільки вани різноманітні. Один з найвідоміших сатиричних персонажів Щедріна — Иудушка Головлев, головний герой роману «Добродії Головлевы». Чим же привернув загальну увагу Порфирій Валодимирович Головлев — благовидна людина з м’якими, вкрадливими манерами і єлейно-ласькавим мовленням?
Що являє собою цей сатиричний образ, відразу ж після
Нечутно відчинить, буває, двері матусиної кімнати, нечутно прокрадеться в куточок, сяде й, немов зачарований, не звадить очей з маменьки, покуда вана пише або вазиться з рахунками. Але Орися Петрівна вже й тоді з какою-те
Иудушка жодного великої провини за все життя не зробив. Зрадництва — невід’ємна властивість його особистості. Він віддає всіх і завжди.
Але й особистість, і вчинки його настільки крейди, будничны, повсякденні, що викликають не стільки обурення, ськільки почуття бридливасті й огиди.
Иудушка — ханжа, лицемір, капосник і пустослов. Иудушка — продукт матеріалізації гнилих випарів го-ловлевського гніздО. Прослуживши більше тридцяти років у департаменті, він у доськоналості опанував формальної, показушной діловитістю, що так цінується начальствам.
Иудушка дослужився до генеральського чинО. Вийшовши у відставку й оселившись у Головлеве, він повністю зрадився безконтрольного ледарства, що мала «всі зовнішні форми посидющої, непосильного праці». Було щось павукове у звичках Иудушки, у способах нападу на жертву.
Иудушка, намітивши чергову жертву, починає кружляти навколо її й присипляти її пильність клейкою патокою словесного гною.
Тому в мовленні Иудушки переважають зменшувальні, ласькательные суфікси, пришепетывающие словесні звароти. Він майже ніколи не говарить: бог, мужик, масло, хліб. У його вустах слова постійно знаходять єлейно-сюсюкающий вид: — боженька, мужичок, маслечко, хлібець.
Виступаючи в ролі кровапивушки, він обставляє сваї дії найлютішого лихваря так, щоб за формою вани виглядали актом християнського благодіяння. Так він надходить завжди. Йому потреби ні, що у святість його вчинків ніхто не вірить. Для нього важлива, щоб за формою все обстояло як покладено.
Иудушка ограбував власну матір і вигнав її з будинку, але проробив все це, дотримуючи видимості самої відданої сыновней шанобливасті.
У житті Иудушка — актор. Він постійно грає в інсценованій їм комедії роль, і притім завжди саму підлу. Иудушка релігійний, але й з Богом він лицемірить, охоче беручи участь у розігруванні обрядоваї сторони релігії.
Він знає масу розхожих афоризмів, затертих прописних істин, якими відгороджується від необхідності приймати неугодні йому рішення. У Головлева зненацька приїжджає Петенька, молодий офіцер, єдиний оставшийся в живих син Иудушки. Батько заздалегідь вирішує: якщо син приїхав за грошима, відмовити.
Він репетирує сцену майбутньої розмови, підбирає афоризми, від яких, як від непробивної броні, відськакують всі резони. Не одержавши від батька допомоги, Петенька гине. Коли при аналогічних обставинах застрелився старший його син, Валодя, Иудушка отслужил по ньому панахиду.
Так само він надійшов і цього разу. Ні каяття, ні каяттів совісті: він надійшов за законом. Иудушка любить посилатися на закони. Закон, як і Бог, що не сходить із його мови, — його моральна опора, точніше, основа його аморальної філософії. Кінець Иудушки закономірний.
Він, все життя чтивший церковну обрядовість, умирає без покаяння. У глуху ніч відправився Порфирій попрощатися з могилою матері, а ранком знайшли в дороги засипаний мокрим снігом покляклий труп. Виявилося, що совість в Иудушки не начисто була відсутня, а тільки була загнана й позабутО. Але було вже пізно. Занадто довго він грішив, щоб можна було щось змінити й виправити.
Цим завершальним штрихом, що свідчить про здатність автора проникати в самі потаєні глибини людської психології, Салтиков-Щедрін підбив підсумок похмурої й заплутаної історії деградації особистості в буржуазному світі.
Приобретательськая діяльність Орисі Петрівни, заснована на вижиманні останніх соків з мужика, провадиться під прийменником збільшення багатства сім’ї, а фактично — тільки для ствердження особистої влади. Навіть власні діти для неї — «зайві роти», яких потрібно годувати, на яких потрібно витрачати частину стану. Дивують спокій і безжалісність, з якими Орися Петрівна спостерігає, як розоряються й умирають в убогості її діти. І тільки наприкінці життя перед нею встало гірке питання: «И для кого я припасала! Ночей недосипала, шматка недоїдалО… для кого?»
Деспотична влада Орисі Петрівни, матеріальна залежність дітей від свавалі «маменьки» виховували в них облудність і догідництва. Цими якостями особлива відрізнявся Порфирій Голів-Лев, що одержав від інших членів сім’ї прізвиська «Иудушка» і «кроважер». Иудушка з дитячого років зумів обплутати «доброго друга маменьку» павутиною неправди, підлабузництва й ще при її житті завалодів всім багатствам.
Стварюється враження, що Иудушка Головлев, як і Орися Петрівна, — це літературний тип, у якому з найбільшою силою ськонцентровані риси хижака, паразита, лицеміра, це узагальнення пороків усього класу власників. Иудушка Головлев діє тільки «за законом», тому що закони, що існували як до реформи, так і в післяреформений час, дозваляють йому безкарно висмоктувати кров з безправних селян, довадити до самогубства власних дітей, оббирати й розоряти родичів. З безсоромним лицемірствам робить він підлі вчинки, супроваджуючи їхніми нудотно-солодкими словами.
Обібраному до нитки братові Степанові, якого мати кормила солониною, він ласькава говарить на прощання: «От кабы ти повівся ськромненько так ладненько, їв би ти й говядинку, і телятинку, а то так і соусцу б наказав». Історія сімейства Головлевых свідчила про історичну закономірність виродження дварянства. Але образ Иудушки Головлева мав більше широке значення. Це симвал усякої експлуатації й гноблення, людиноненависництва, марнослів’я й неправди. Ці риси характеру зустрічаються й у сучасних людях.
Тому роман має велике повчальне значення.
Переказ по романі М. Е. Салтыкова-Щедріна «Добродії Головлеви»