Переказ романа «Пастух і пастушка»
Ледве більше піввіку, що минули після Великої Вітчизняної війни, не послабили інтересу суспільства до цієї історичної події. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання. І поряд із традиційно розглянутими добутками Ю. Бондарева, В. Быкова, В. Богомолова в наше життя входять «не напівправди, що терплять,» романи В. Астафьєва «Пастух і пастушка», В. Гроссмана «Життя й доля», повісті й оповідання В. Некрасова, К. Варобйова, В. Кондратьева.
Про тих молодих хлопців, з якими довелося письменникові ваювати, але яким не довелось дожити до Перемоги, і написав він одну із кращих, по-моєму, одну із самих «важких і болючіше дісталися йому речей» — повість «Пастух і пастушка». У цій повісті відтварений образ чистої любові, життя людських душ, війною не зім’ятих, не подавлених. «Сучасна пастораль» — такий підзаголовак, багато чого визначальний
Є в повісті дуже важливе протиставлення — дитячий спогад головного героя, лейтенанта Бориса Костаева, про театр із колонами й музикою, про пасущихся на зеленій галявині білих ягничках, про танцюючих юний пастуху й пастушку, що любили один одного, і «не соромилися цієї любові, і не боявшихся за неї, різко, кричаще контрастує, зовні стримано, але внутрішньо разюче глибоко й емоційно, із загостреним болем і щемливаї душу сумом написаної сцени про убитих старих, хутірських пастуху й пастушку, «обнявшихся віддано в смертну годину». «Залп артпідготовки пригорнув старих за лазнею — ледве їх не вбило. Вани лежали, прикриваючи один одного.
Баба сховала особу під мишку старому. І мертвих било їхніми оськолками, посікло одежонку…» Коротка ця сцена, симваліка якої особлива очевидна в контрасті з театральною ідилією, мабуть, центральна в добутку. У ній як би ськонцентрований трагізм війни, її антигуманність. І ми тепер не можемо сприймати подальше оповідання, стежити за короткої, як спалах ракети, історією любові Бориса й Люси, за долями інших персонажів інакше як через призму цієї сцени. Показати антигуманну суть війни, що ламає й перекручує долі, що не щадить самою життя, — головне завдання, що поставив перед собою В. Астафьев у повісті. Письменник занурює нас в атмосферу війни, густо насичену болем, шаленствам, жорстокістю, стражданням, кров’ю.
От картина нічного бою: «Почалася рукопашнО.
Оголодалые, деморалізовані оточенням і стужею, німці лізли вперед безумно й сліпо. Їх швидко прикінчили багнетами. Але за цією хвилею накотилася інша, третя. Усе перемінилося, тремтіння землі, терті з вереськом відкоти гармат, які били тепер і по сваїм, і по німцях, не розбираючись, хто де.
Та й розібрати вже нічого було не можна». Ця сцена покликана підвести читача до основної думки повести: про протиприродність, що змушує людей убивати один одного. Поза цією головною думкою не можна зрозуміти трагедії повести лейтенанта Бориса Костаева, що вмерло в санітарній лікарні, якому війна подарували любов і відразу відняла її. «Нічого неможлива було поправити й повернути.
Усе було й усе минуло».
У повісті «Пастух і пастушка», добутку великого філософського змісту, поряд з людьми високого духу й сильних почуттів, письменник стварює образ старшини Мохнакова, здатного до насильства, готоваго переступити рису людяності, зневажити чужим болем. Трагедія Бориса Костаева стає ще ясніше, якщо пристальнее вдивитися в один із центральних образів — старшину Мохнакова, що не випадкова проходить поруч із головним героєм. Один раз у розмові з Люсей Борис вимовить дуже важливі слова про те, що страшно звикнути до смерті, примиритися з нею. І з Борисом і з Мохнаковым, що находились на передовий, що постійно бачили смерть у всіх її проявах, трапляється те, чого боявся Костаев. Вани звикли до смерті.
Повість В. Астафьєва застерігають: «Люди! Це не повинне повторитися!»
Переказ романа «Пастух і пастушка»