Реалістичні риси прози Буніна Бунін И. А
Реалістичні риси прози Буніна Іван Олексійович Бунін — останній російський класик, лауреат Нобелівської премії. Будучи представником дворянської культури, що йде, Бунін у своїх добутках запам’ятав життя Росії кінця XIX — початку XX століття
Особливо дороги письменникові були ті риси минулого, які відзначені витонченим сприйняттям краси й гармонії миру. «Дух цього середовища, романтизованої моєю уявою, здавався мені тим прекрасніше, що навіки зникав на моїх очах», — писав він згодом.
Талант письменника, величезний, потужний,
Для Буніна минуле Росії стало якимось ідеальним зразком духовності. Але проте він належав своєму суперечливому, дисгармонійному часу. І реальні риси цього часу із чудовою силою втілилися в його «Селі». У цій «жорстокій» повісті на прикладі долі братів Красових показані розкладання й загибель селянського миру. Метаморфози
Животіння Кузьми в Дурновке, його «смертельна туга» у зв’язку з безглуздим і жорстоким поводженням мужиків виглядає суворим узагальненням происходящего.
Происходящее в селі Дурновке ми бачимо через сприйняття двох братів Красових — сільського кулака Тихона й бідняка, невдаху й поета-самоучки Кузьми. Безрадісні спостереження, які нагромадили за час життя в Дурновке брати, особливо Кузьма. Убожіючи й голодне село, приречена на повне руйнування й вимирання, пожвавлюється з початком подій 1905 року…
Селяни беруть участь у розгромі поміщицьких і кулацких садиб. Виступи їх стихійні, безглузді, безперспективні й із самого початку приречені на провал. Революція подавлена, і вчорашні «бунтівники» або упокорилися, або зникли подалі.
Село знову поринуло в непробудну спячку.
Життя в Дурновке наклала свою печатку на її мешканців. Безглуздий і безгосподарний селянин на прізвисько Сірий. Ще більш безглуздий і безглуздий його син Дениска, що приймала участь у бунтарських виступах селян.
Сам Кузьма Красин, гуманн і совісний, однак, поводиться пасивно. Він бездіяльний і не в силах нічого протиставити навколишньому безправ’ю й мороку
Бунін прагне показати, що кращі люди села — це люди, що несуть у своєму зовнішньому й внутрішньому вигляді риси далекої й милої серцю письменника сивої старовини. Такий величний столітній старець Иванушка, така сільська красуня на прізвисько Молода. Але людям цим несолодко в Дурновке.
В убогості й голоді кінчає своє століття Иванушка, що овдовіла Молода віддана заміж по примсі Тихона Красова за жебрака, виродливого Дениску. Похмурою картиною їхнього вінчання в заметільний зимовий день завершується повість
Про долю великої країни, про її нескінченні багатства й злиденну вбогість болісно міркує Кузьма Красов. » Чорнозем-Те який! Бруд на дорогах — синя, жирна, зелень дерев, трав, городів — темна, густа… Але хати — глиняні, маленькі, із гнойовими дахами. Біля хат — рассохшиеся водовозки.
Вода в них, звичайно, з пуголовками. Печерні часи, покарай Бог, печерні!»
Здається, що це не Красов, а сам автор виносить на суд читача суперечливі свої думи про долю Росії. Але за гіркими картинами життя селянської Бунін увесь час бачить глибинну, багатовікову історію Росії, за темними й покаліченими долями — величезні, нерозбуджені сили, що таяться в російській людині
Головний герой Кузьма Красов, безумовно, многим дорогий Буніну. Проте письменник не вважає його виразником всіх своїх поглядів, надаючи йому характерні риси «дурновца». Кузьма сам зізнається в цьому «спорідненні», а на схилі віку своїх з болем викликує: «Думати не вмію…
Не науковий».
Роз’єднаність селян, їхня нездатність протистояти повсюдному спустошенню сіл викликали хворобливу реакцію Буніна. Але такий стан обумовлений у повісті не «таємницями» національної психології, а трагічним кріпаком минулим. Глибоке співчуття автора до «затоптаному, забитому» народу ясно розрізняється в «жорстокому», часом іронічному оповіданні
Безперечним достоїнством «Села» є правдиве й нещадне зображення духовної й фізичної деградації дворян-поміщиків. Сумний ліричний жаль про «загибель цілого стану», що звучить в «Антоновських яблуках», переміняється в «Селі» тверезою й суворою оцінкою дворянського збідніння. Зубожілі дворяни Дурново, Жихарев, Басів, стара князівна Шахова — люди духовно вбогим, приреченим самим життям на загибель. «Село» справедливо вважається одним з найсильніших добутків російської літератури початку XX століття, присвячених зображенню життя селянства
Чуйний художник, Бунін відчуває близькість соціальних катастроф. Саме тому катастрофічні події стають головною темою його добутків 1913-1916 років. В оповіданнях передреволюційної пори «Пан із Сан-Франциско» і «Брати» письменник піднявся до філософії узагальненого обвинувачення несправедливого буржуазного миру, показавши неміцність, примарність його благополуччя.
Обидва оповідання пронизує думка про невідворотну його загибель. Бачачи навколо себе достаток соціального зла, неуцтва, жорстокості, темряви, насильства, ставши свідком кривавих подій на полях світової війни, Бунін зі скорботою й страхом очікував швидкого розвалу, падіння «великої держави Російської». Це визначило його відношення до революції й подальшу еміграцію у Францію
В оповіданні «Пан із Сан-Франциско» оголений мир волаючої фальші, парадоксального людського егоїзму й короткозорості. Оповідання повинен був сприяти протверезінню суспільства, хоча безпосередніх відгуків на війну» не містив. Уже перша фраза про вибір Паном маршруту для розважального круїзу насичена глибоким змістом. Корабель названий Буніним «Атлантида», і відразу з’являється передчуття його загибелі. В оповіданні показані різні «шари» пливучих на ньому: і блискучі салони, і обслуга, і кочегари «пекельної» топкі.
Перед нами модель неправого, роз’єднаного миру. Жалюгідною тріскою виглядає корабель перед могутньою, грізною величчю океану. Рух «Атлантиди» по замкнутому колу й повернення з тілом уже мертвого Пана — символ безглуздого переміщення впространстве.
Виразно й жорстко показане близька відплата: «Океан, що ходив за стінами, був страшний, але про нього не думали». пасажири, Що Веселяться, проявляли егоїстичне «недумание». У фіналі подібна сцена здобуває застрашливі фарби: гримить бальна музика «знову серед скаженої хуртовини, що проносилася над що гудели, як похоронна меса, океаном». «Похоронні» звуки, «жалобні хвилі» — все це ознаки смерті
Поводження головного героя, жадібного до насолоди побутом, туалетом, — пік сліпоти того, хто вже торкнувся прірви небуття. Цей мотив посилений «історично» — зіставленням із сумним досвідом дві тисячі років тому. «Безглуздість влади «мандрівників» відтінена умовною фігурою всевидючого Диявола, що стежить за легковажною «Атлантидою». Грізне застереження відчутне в кожній фразі
Іван Олексійович Бунін уважав, що не можна відокремити людини від природи. Він говорив, що кожний рух повітря — це рух нашого власного життя. Ми злиті із природою, ми частина її. І якщо не любиш природу, не можеш любити й розуміти людини
Замилування письменника викликають горці — діти природи. «Ішли вони, і ціла країна, радісна, сонячна, простиралася під ними». Серця гірських жителів злиті з образом такої казкової краси, що «безсило виразити людське слово». Не забута й інша священна область.
Тяжіння дочки Пана до східного вельможі — суєтно. Але «прекрасні були ніжні, складні почуття, що розбудила в ній зустріч із принцом». З «лютою» зображальністю розвінчане мертве царство тому, що воно заважає цвітінню й пробудженню душі
Остання сцена глибоко символична. Наймана пара професійних танцюристів повільно кружляється серед інших пасажирів на палубі океанського корабля, а під палубою в трюмі лежить у труні труп мільйонера із Сан-Франциско. Далі читаємо в Буніна: «И ніхто не знав ні того, що вже давно знудило цій парі вдавано мучитися своїм блаженним борошном під безсоромно-смутну музику, ні того, що коштує глибоко, глибоко під ними, на дні темного трюму, у сусідстві з похмурими й пекучими надрами корабля, що важко одолевали морок, океан, хуртовину…»
Бунін, тонкий дослідник людської душі, у своїх добутках глибоко передає внутрішній стан героїв, їхнього переживання й радості, а також показує навколишній їхній мир, нерозривно пов’язаний з людиною. У своїй творчості Бунін виходила з парадоксального спостереження «людин знає, що він не знає». «Протиотрутою» такому стану вибране «багаття праці» і природна природа, у якій, по визнанню письменника, «всі мене мучить своєю принадністю».
Чудові повісті й оповідання Буніна відкривають нам цілий мир у всьому його різноманітті, змушуючи пильно вдивлятися в нього, задуматися про вічні таємниці буття, розібратися в навколишньому й у самих собі.
Реалістичні риси прози Буніна Бунін И. А