Смертна кара породжує відчай
Скільки існує людство, цивілізоване суспільство, — будуть точитися дискусії щодо смертної кари. Чи треба карати людей на смерть, якщо вони скоїли тяжкий злочин? А простіше можна сформулювати так: вбивати чи не вбивати? І як би ми не прикрашали, як би ми не наряджали учасників дійства під назвою «законне вбивство», воно залишиться вбивством. І не матиме значення, хто це вчинив, чи то кимось найнятий вбивця для усунення суперника, чи той же найманий вбивця, якого найняла держава, і вбивця карає не за великі гроші, а іменем закону.
Ставлення
Та все ж загальновизнаним залишається той факт, що учасники страти переживають страшні потрясіння.
Вражаючий твір Михайла Михайловича Коцюбинського «Подарунок на іменини» яскраво ілюструє цей момент. Тут зображено основну суть проблеми смертної кари: ніколи смертна кара не робила гуманним суспільство. Тим паче,
…Таточко вирішив зробити своїй дитині «подарунок на все життя»: у день народження сина запросити його на страту жінки. Щоб «подарунок» був несподіваним, Карпо Петрович до останньої миті нічого синові не говорить. Та хлопчикові цікаво, і він намагається вивідати про подію у свого кучера. І коли той без зайвих церемоній пояснює, що тут має відбутися, хлопчик розгублено запитує: «Як, зовсім повісять?» На що отримує роздратовану й жорстоку відповідь: «Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дригать…» Можна тільки уявити, що пережив Доря після почутого. І коли ця звичайнісінька дитина кидається до жінки і в розпачі хапає її за ноги — це маленький протест проти жорстокості цього світу. Хлопчика не цікавить, чи винувата ця жінка і якою мірою, він намагається своїми руками припинити насильство над людиною! До того ж законне насильство.
Але насильство залишається насильством, чи то воно законне, чи незаконне.
Як справжній майстер слова Коцюбинський контрастно до зображуваних подій описує природу. Адже це такий абсурд: вбивають людину, коли поруч «гречка попливла білим пінистим шумом, до ріллі припадали. теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небу хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила». Дитина волає на цілий світ: «Не дам!.. Не хочу!..»» Але хто її чує?
Хто з дорослого світу врешті усвідомить, що жорстокість може породити тільки жорстокість? Або відчай. Саме відчай і штовхає хлопчика на таке рішення.
Доря, повертаючись додому, починає звикатися з прийнятим рішенням і плекати мстиву думку: «Чекай, — думав він гірко про батька, — будеш ти знати, як я тобі повішусь… Заберусь
На горище, здійму свій пояс, і ніхто не побачить…» І в читача не виникає сумніву: після пережитого він так і вчинить.
Тож запитаймо себе: чи є гуманним те суспільство, яке іменем закону вбиває людей? Яким чином впливає законне вбивство на нас, на підростаюче покоління? Відповідь слід шукати в нашому минулому: адже ще з часів Київської Русі смертна кара не було складовою частиною законодавства. Хоча б це буде аргументом для запеклих прихильників смертної кари.
А оповідання Коцюбинського «Подарунок на іменини» дає відповідь на багато питань, зокрема на питання: «Вбивати чи не вбивати?» Моя особиста відповідь: «Ні. Ні за яких обставин».
Смертна кара породжує відчай