Спосіб зображення історії в «Архіпелазі ГУЛАГ» О. І. Солженицина
«Архіпелаг ГУЛАГ» був написаний О. І. Солженициним між 1958 і 1967 роками і став складовою частиною потоку документальної літератури в після сталінську епоху. В «Післямові» до цього добутку автор визнав: «Цю книгу писати б не мені одному, а роздати б глави знаючим людям…
Вже я починав цю книгу, я й кидав її… Але коли до вже зібраного схрестилися на мені ще багато арештантських листів з усієї країни — зрозумів я, що раз дане все це мені, значить я і повинен». Сам автор «Архіпелагу» визначив його жанр і спосіб зображення
Підтвердження цьому можна знайти в міркуваннях оповідача в четвертому розділі першого тому: «Я приписував собі безкорисливу самовідданість. А тим часом був — цілком підготовлений кат… Нехай захлопне тут книгу той читач, хто чекає, що вона буде політичним викриттям. Якщо б це було так просто! — що десь є чорні люди, які творять чорні справи, і треба тільки відрізнити їх від інших і знищити.
Але
Протягом життя одного серця лінія ця переміщається на ньому, то тісне радісним злом, те звільняючи простір добру, що розквітає. Та ж сама людина буває у свої різні віки, у різних життєвих ситуаціях — зовсім різною людиною… А ім’я — не міняється, і йому ми приписуємо все. Заповів нам Сократ: пізнай самого себе!».
Допускаючи можливість того, що він сам, або хто-небудь із його співкамерників, або хтось ще міг би стати катом, Солженицин говорить про головне у своїй книзі — пошуки правди і людської душі.
Проблема морального вибору людини — вибору між добром і злом — для Солженицина важливіше будь-якої політичної істини. Для розкриття головної теми добутку Солженицину знадобилося добре розібратися в історичній обстановці, що він описував в «Архіпелазі». Тому можна сказати, що у внутрішній структурі цієї книги переплелося особисте та історичне. Із вставної частини «Архіпелагу ГУЛАГ» стає ясно, що багато чого в ньому засноване на особистому досвіді оповідача.
Автор говорить про те, що особистий досвід невіддільний від історії, від пережитих подій і досвіду покоління. Крім того, свідчення епохи, описуваної Солженициним, підкріплені показаннями 227 чоловік.
Автор пише: «Цю книгу непосильно було б створити одній людині. Крім усього, що я виніс із Архіпелагу… матеріал для цієї книги дали мені в оповіданнях, спогадах і листах. Я не виражаю їм тут особистої вдячності: це наш загальний дружний пам’ятник всім замученим і вбитим». Ці оповідання залучаються Солженициним не тільки для більшої об’єктивності опису, але й для того, щоб одержати право говорити від імені всього покоління.
Можна сказати, що особиста пам’ять Солженицина розширюється за рахунок показань свідків, а вони, у свою чергу, доповнюються документами описуваних часів. І все ж таки автор «Архіпелагу» постійно нагадує про неможливість «об’єктивної історії». На початку четвертого розділу першого тому він пояснює читачеві свою точку зору:
«Ми занадто страждаємо, поглиблені у свій біль занадто, щоб поглядом скрізь час і пророчим подивитися на блідих нічних катів, що терзають нас. Внутрішнє переповнення горя затопляє нам очі — а те які б ми були історики для наших мучителів!». У десятому розділі, де розповідається про процеси періоду чищень, Солженицин знову говорить про перекручене сприйняття подій жертвами.
Він пише, що на партійних лідерів — наприклад, на Бухаріна — дивилися, як на «надлюдей», як на видатних особистостей. Солженицин відкидає це, підкреслюючи, що ці люди були простими смертними, а дійсно видатні особистості серед них зустрічалися рідко.
Безліч голосів свідків у книзі протипоставлені Солженициним одноголосності ідеології. Вона представлена в книзі прямими цитатами з політичних маніфестів, документів, судових звітів, мовлень партійних діячів, газетних статей. Цю «об’єктивну» історію ми зустрічаємо протягом усього оповідання. Солженицин гнівно засуджує ідеологію: «…це вона дає шукане виправдання лиходійству і потрібній довгій твердості лиходієві».
По Солженицину, ідеологія — це «та суспільна теорія, що допомагає йому перед собою і перед іншими обіляти свої вчинки, і почути не докори, не прокляття, а хвали і пошану». Можна зробити висновок, що історичний погляд Солженицина не тільки суб’єктивний, але й упереджений. Він різко виступає проти духовного і фізичного придушення людини системою, що і обслуговує ідеологія. Своєю яскраво вираженою оцінкою «Архіпелаг ГУЛАГ» відрізняється від традиційних історичних оповідань.
Тому що художня правда невіддільна для Солженицина від правди моральної, правди про людську душу, про боротьбу між добром і злом, між істиною і неправдою.
Обраний автором для «Архіпелагу ГУЛАГ» спосіб опису історії, незважаючи на сильні елементи суб’єктивності й оцінювання, створює в нас значно більше відчуття історії, чим будь-яке найбільше достовірне історичне джерело. «Скажуть нам: що ж може література проти безжалісного натиску відкритого насильства? А не забудемо, що насильство не живе одне і не здатне жити одне: воно неодмінно сплетене з неправдою, — писав Солженицин. А потрібно зробити простий крок: не брати участь у неправді. Нехай це приходить у світ і навіть панує у світі, — але не через мене».
Про самого Солженицина можна сказати, що він зробив цей «простий крок». Він не тільки не брав участь у неправді, але і всією своєю творчістю постарався викрити її.
Спосіб зображення історії в «Архіпелазі ГУЛАГ» О. І. Солженицина