Світоглядні настанови в поезіях Василя Слапчука
Творчість Василя Слапчука належить сучасному літературному процесу, у якому він виступає то поетом, то прозаїком, то літературним критиком. Характерною ознакою поезії В. Слапчука є певна елітарність, у її основі традиційна символіка: біблійна, народознавча, психологічно-філософська. Для митця повноцінним є світ природи, гармонії, світ людини; яка чомусь інколи намагається зруйнувати світову гармонію. Саме такий світ Слапчук намагається відкрити людям: «Цей світ самотній і німий, він потребує помочі, чому ти такий сумний Вогдане-їгоре Антоничу?»
Бстетичне
Безперечно, цього поета можна вважати справжнім виразником праукраїнських цінностей.
Предметність образів В. Слапчука увиразнюється зіткненням і поєднанням інтелектуальних понять і назв, поглиблюється, насичується символічним змістом, набуває універсальної чутливості. Взірцем для себе, як православний християнин, поет має Ісуса Христа, бо вважає «сенс людського життя — у наближенні до Бога». Це вирізняє Слапчукові поезії з-поміж чималого доробку роздумів на тему війни в Афганістані, бо цей поет вільний у самовираженні, не хоче й не може повсякчас озиратися назад, налаштовуючись на болісну «афганську хвилю», тому серед його поезій не дуже багато творів, присвячених цій темі.
Ліричний герой поезії «Місто» — юнак, який вирушає з села до міста одразу ж після випускного вечора. Тут і переживання, бо невідомість чекає в майбутньому, і тривога матері, адже вона відпускає дорослого сина у неспокійне і незвичне доросле життя. Прощаючись із дитинством, ліричний герой прагне змінити своє життя повністю, навіть «чоботи гумові скинув, у черевики перевзувся».
Він весь у полоні незвіданого майбутнього. Бажання забути своє «сільське» минуле застить йому очі, він не помічає «заграви на все небо», — зайнявшись від його ж власного недопалка, горить рідне село. Провідна думка твору — коли прагнеш змінити своє життя, не можеш викреслити минуле, і певною мірою ти за нього відповідальний.
Типовий образок сільського життя ми зустрічаємо у творі «Село»: місце, над яким навіть «небо, як душа праведника», де хати «поперед себе в оберемках квітники тримають». Але, натхненне творчим баченням автора, його українське село кидає виклик сірій буденності, адже тут, незважаючи на те, що «у крамниці пляшки приймають, кури межі переступають», красиве все одно завжди переважає над корисним: «Кожна квітка на вагу картоплі, Але картоплю свині з’їдять, А квіти… єдині про досконалість жінки свідчать».
Філософські роздуми митця про місце прекрасного у світі, про буденність з її одноманітними проблемами, про оманливість реального світу: «Весь мій рід хліб вирощував, а я буханця врізати не тямлю, щоб пальця не втяти». Усе це — у вірші «Тлумачення поезії». Лише коли твір написано стражданням чи то глибоким хвилюванням серця — там може бути творчість, там може бути справжня поезія, адже «справжня лише кров, що на писку засохла». І над усім цим ніби підноситься авторське розуміння поезії як чогось вишуканого й високого, того, що «споживається через соломинку».
Слапчук дуже тактовний, ніжний у слові, що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях: «Він з’явився, але ніхто не спитав: хто ти? Коли він залишив їх, ніхто не спитав: де він? Тому-то й пісня ця не про нього, а про тих, що зосталися».
Ось такий він постає перед читачем: відкритий, ясночолий, з добрим привітом і бажанням змінити світ на краще.
Світоглядні настанови в поезіях Василя Слапчука