Тема твору: Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара «Собор»
Стоїть собор, мовчить… Німий свідок історії? Ні, він свідок спустошення, падіння людських душ. Своїм мовчанням ккдає людству докір. Кінець XX століття — епоха економічного, «морального» прогресу.
Не хочемо визнати, що деградує майже кожен, поглинутий власними проблемами. Тому актуально звучить тема, яку підносить в романі «Собор» Олесь Гончар, — відродження духовності, в час, коли Україна бореться за політичну і економічну самостійність.
Свої роздуми письменник передає головному героєві роману Миколі Баглаю — студентові-металургу,
Це він став на захист собору, епіцентру конфлікту в романі, як спадкоємця духовної культури українського народу.
Розуміння його цінності як історичної пам’ятки протистоїть ворожому ставленню до нього Володьки Лободи і тих покидьків суспільства, що вчинили в соборі дику оргію. Думки Миколи Баглая є виразом ставлення до собору металургів та їх родин. Ці люди не залишилися
Допустивши наругу над ним, вони відкинули б власну історію, культуру, стали б перевертнями. Тому недаремно Олесь Гончар вводить у свій роман образ Володьки Лободи, для якого його батько став перешкодою у кар’єрі, на старості літ той опинився у будинку для престарілих. А в Біблії сказано: «Шануй батька і матір своїх…» Тому не дивно, що він так запопадливо знищував усе, що зветься духовним набутком народу, його історичною і духовною спадщиною.
Поняття сумління, народних традицій, добра і справедливості для нього не існують. Він не розуміє, що добре, а що погано, що морально, а що аморально. Головне — щоб було вигідно йому.
Він придумав поставити риштовання на обдертий собор, коли відзначалось 300-річчя Переяславської ради.
Так він став зачіплянським «генієм». У цього людця нема щонайменшої вдячності ні до батька, ні до інших людей. Так само він байдужий до своєї землі, історії. Він нищитиме не тільки скарби народу, а й тих, хто їх захищає. «Геній», «батькопродавець», «юшкоїд», «порожній діяч» — так називають Володьку Лободу в народі. Трагедія Баглая та Єльки, дівчини, яка вірила у «всемогутнє почуття» кохання, прагнула жити, милуватися білим світом, в тому, що таких «Лободів» стає дедалі більше.
Але щира віра і незламність духу допоможе їм виконати заповіт учителя Хоми Романовича: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..»
Цей роман є зверненням до наших душ. Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш священний обов’язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім. Ми, козацькі діти, як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.
А собор залишиться мовчазним свідком уже нашої історії.
Тема твору: Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара «Собор»