Твір Олеся Гончара, який мені найбільше сподобався
Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, О. Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу. Його улюблені герої — трудівники і воїни, мислителі і творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих душевних поривів і активного діяння. У них — справедливих, працьовитих, мужніх, чесних — живе любов до чистого неба і золотої пшениці в степах, до культури та глибинної історії нашого народу, народів інших країн.
Героям Гончара притаманний високий ідейно-естетичний
У справжньому художньому творі е щось таке, що не завжди і не відразу дається нашому читацькому інтересу — є якась формула, а точніше, духовна перше-1 клітина речі. Роман Гончара «Твоя зоря» є саме таким1 твором. В цьому творі світло і музика степу чарують на тих сторінках спогадів, де постає дитинство оповідача і його друга Кирика Заболотного. Кирик — це яснооке; дитинство в степу, пам’ять про дитинство, це моторний, чуйний, відкритий всьому на світі хлопчак-пастушок, який ніколи уже не постаріє і не забуде себе у своєму дорослому, поволі старіючому Кирилові.
Кирило
Він не любить дуже вже підкреелене-похвальної уваги до себе; не в його натурі працювати на враження, вимагати аплодисменти на свою честь. Він не грає в роботу, а працює на обов’язок, на совість. При цьому він завжди і в усьому акуратний, точний, як це й належить людині техніки, зовні непоспішливий, і в той же час стрімкий і піднесений в душі. Першою це побачила в, ньому степова дівчина Соня-сан. І вже пізніше Кирило одружився з Сонею. І де б, у яких країнах світу вони потім не працювали, на їхнє світло добра несли своє добро, свою вдячність, а інколи свою-скорботу і печаль, болісні роздуми про життя люди різних національностей, характерів, становищ, віку. І японські жінки-матері, які нарешті відчули віру у можливе одужання своїх дітей, і Френк-рибалка, він же одночасно і відважний пасічник-експериментатор, який ризикнув встановити свої вулики ледь не під дюралюмінієвими днищами літаків, і милі дівчата-офіціантки з того невеликого кафе, яке по. дорозі до провінційного. музею мистецтв, і той блукаючий печальний студент-філософ, чия любов стала жертвою жахливої катастрофи в божевільних швидкостях бетонного сірого полотна траси-хайвею, і наші співвітчизники, друзі-товариші по спільній дипломатичній службі, їхні діти — особливо сім’я Дударевичей і їхня дочка Ліда, і радянський учений, який приїхав на екологічний конгрес теж з того степу, що й Кирик. І всі, всі вони ідуть на їхнє світло — знаходять у ньому радість, відраду, втіху.
Заболотний як селянин за походженням, за чуттям степу, відданий землі, її могутній силі родити хліб, тримати, годувати, поїти всіх нас, настільки ж він з юності заполонений небесним безкраєм.
Наростаюча швидкість крила і коліс завжди були його стихією. До того ж він ще й дипломат. По аналогії з дитячим лікарем його слід би назвати дитячим дипломатом. І не випадково тому проблеми захисту природи так нерозривно поєднуються в романі з проблемою захисту дітей. З цієї точки зору, я бачу в романі дві дороги.
Одна — просто дорога, з різними, тільки специфічними назвами: шосе, траса, хайвей, автострада, й інша дорога — дорога пам’яті. На сторінки роману з пережитого дорога пам’яті приводить цілий ряд цікавих доль і характерів. Ось хоча б Роман-степовик.
Адже скільки років уже минуло, а він так і не померкнув у вдячній пам’яті дорослого Кирила і його друга-еколога. Він для них — в їхній пам’яті, в їхньому серці — досі як друге робоче сонечко в незабутньому степу. Ним був вирощений у степу, на хуторі, неподалік від тернівщанської слободи, прекрасний сад. А в тому саду — яблука, наче наливні зірки літа, спілі, рум’яні. А під ними — гаряче гудучі вулики, повні золотого, сонячного меду.
А в домі і в дворі того ж дому, який у саду, — дочка Романа, красуня на весь степ, з маленькою донечкою на руках від міського нещасливого кохання. І головний там, у тому саду, не стільки сам Роман, скільки його праця.
Звідси — і почуття прекрасного, звідси — і почуття добра, звідси — і повага до нього, старанного трудівника. Роман не тільки уміє, але й любить працювати, працювати, наче творити. Крім того, він знає, як і господарювати. На відміну від куркулів — ніколи нікого не експлуатував, сам працював. На відміну від батраків, він мав своє невелике господарство: сад, пасіку.
Він — і господар, і працівник в одній особі. Його першобог — праця, як творча радість спілкування з природою, як сама жива філософія. І ось другий приклад — Мина Омелькович. З дитячих літ він був принижений підневільною роботою на куркуля, тому, природно, не мав ні разу радості від роботи. Він зненавидів працю.
Ось чому отримавши, як колишній наймит, велику владу, він з неумілістю своєю використовує її швидше на потребу анархії, ніж на користь артілі: висилає разом з куркулями і Романа-степовика. Односельчани, природно, не могли пробачити йому такої хвацької нерозбірливості і відмовили йому в мінімальній повазі — почали насміхатися над ним. Є в романі ще один цікавий образ — це образ мандрівного художника. Деякий час він користувався досить великою популярністю серед своїх столичних колег, а потім чомусь сам же відсторонився від своєї слави і пішов безвісним у степ — почав шукати нові оригінальні натури і сильніші, довговічніші фарби.
Одного разу він побачив дочку Романа, красуню Надію, з маленькою донечкою Настусею на руках — і наче освітився високим світлом, знайшов нарешті свою Мадонну!
Декілька сеансів на ранковій зорі — і картина немовби сама із зорі вийшла, і стільки в ній було спокійної молодої гідності, материнства, краси! Перед самою війною картина була виставлена в Харкові, а під час війни безслідно зникла. Чи то хтось із гітлерівців відіслав її як здобич у Німеччину, чи то її спалили есесівці разом з іншими картинами, відступаючи з Харкова. Хто знає. І ось американська преса оголосила: в одному провінційному музеї виставлений шедевр невідомого художника «Слов’янська мадонна». «Чи не вона?» — запитують себе в радісній надії Заболотний і його друг-еколог і, довго не роздумуючи, відправляються в дорогу. І дорога ця — сучасна, реальна дорога.
Дорога залізного, блискучого вітру і божевільних швидкостей.
По дорозі виникає диспут між Дударевичем і Заболотним. Дударевич — філолог, а весь його життєвий уклад будується на одвертому раціоналізмі. Він наче хвалиться: я — передовий, на рівні часу.
Заболотний, можна сказати, вдвічі бере гору в суперечці з Дударевичем. Перший раз — це коли рятує по дорозі в Крим збитого кимось комбайнера. І другий раз — це коли він, відслуживши належний термін в ООН, замість того, щоб летіти нарешті додому, дає згоду летіти в Африку, щоб рятувати там дітей, приречених на повільну загибель. І він летить туди, і як летів колись у бій. І ця його перемога виявляється останньою і вже безкінечною. Про те, що трапилось з ; літаком там, у небі Атлантики, ніхто уже і ніколи не розповість.
Кінець роману трагічний. Але тяжкого відчуття від такого завершення в душі не залишається. Хочеться вірити, що Кирик не загинув, а полетів до білих-білих хмар свого дитинства, що «дідами» їх називають у народі…
Твір Олеся Гончара, який мені найбільше сподобався