Твір по новелі М. Хвильового «Я «
Новела «Я» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ Матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Зринає той образ як спогад, як марення в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетінь з’являється’ образ матері: «Воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.
Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна…
Цей тривожний ліричний зачин допоможе відчути всю повноту трагедії, яка розігрується перед нами, зрозуміти дилему гуманності і фанатизму, яку поставив письменник перед читачем, пізнати страшну суперечність між людяністю і сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати і застерегти?!
Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, вперше зіткнувшись з її сином, сином Марії, який «зовсім замучив себе», «її м’ятежний син, у безкінечних походах — битвах». Ми зворушені, коли у хвилини втоми йому згадується: «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…», або коли перед його очима «проходили неможливі дні», тоді «в далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я». І разючим контрастом до марень-спогадів, до змальованих ніжними акварельними мазками образів матері і «її м’ятежео-іч сина» розгортаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій.
Контраст. Але не механічне протиставлення світлого і чорного, а вмотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра і Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник, ніби хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У помешканні «фантастичного» палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни». На чолі трибуналу — син Марії: «бандит» — за однією термінологією, «інсургент» — за другою. І ми хочемо вірити, що він’не бандит, що він’добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією чинити справедливість.
Тим більше, що сам говорить: «Я — чекіст, але я і людина». Цією людиною керує класова ненависть. Він з презирством розглядає «химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії».
Бачить і неприхо-и.’іііу ненависть до себе: «Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна, княжата — в темряві столітніх дубів». Здається, тут насправді має чинитися справедливий Суд іменем народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей «чорний трибунал», «з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть»?
Чому тоді «обиватель» стверджує: «тут засідає садизм»? Не пролетарій, не революціонер — «обиватель».
ПисьменниК показує і весь «механізм» роботи «чорного трибуналу». Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять «женщину в траурі й мужчину в пенсне». За що ж їх судять?
За те, що в них було зібрання на приватній квартирі, що вони філософи і шукають правди, що вони говорять про Христа як спасителя світу, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі і Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії чи сарказму. Все на найвищому рівні правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається і вирок: «Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? — «Розстрілять»!
Новела написана в 1924 році. А саме такі «докази» і такі глибокомудрі «вироки» будуть віддані революції чекісти виносити впродовж багатьох років. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари «чорного трибуналу», вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства не зупинить їх рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері.
Бо це була «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни». І хоч іноді главковерху «нудило під серцем», і «не ридать, а плакати дрібненькими сльозами» хотілося йому, «як в дитинстві, на теплих грудях» матері, зупинити цей страшний кривавий шал було неможливо, бо «це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». Ось чому син мусив застрелити матір. Ось чому в ім’я ревоюції, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей.
Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню».
Це був справжній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат.
Це людина, яка мислить, співставляє, робить логічні висновки, але яка в критичну хвилину «голови не загубила». Він мучиться: «Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю». «Я мушу бути послідовним!» Страшно й тому, що «вина» Марії, як і тих черниць, тільки в тому, що «вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни». І тільки!
Але ж «главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією». І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти пропозицію Андрюші відпустити матір, ні, тим більше, пораду дегенерата: «Ваша мати там? Робіть, що хочете!» Він лишається кришталево чистий перед ідеєю, якій він служить: «Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу М. Хвильовий.
Твір по новелі М. Хвильового «Я «