Твір по повісті Бикова «Кар’єр»
В одному з журналів була опублікована повість Бикова «Кар’єр». І знову про війну, про багатостраждальну землю Білорусії, про трагічні випробування, які витримують або не витримують люди, оказавшиеся в ситуації, де можливість вибору огра-ничена загибеллю або відступництвом, рівносильним предательству.
Літо й осінь 1941 року. Перші тижні й місяці війни, що обернулися для армії, що бореться, і для населення західних районів країни тяжкої, такий несподіваної й до кінця не з’ясовним лихом, маленьке пристанційне селище, накритий безпросвітним
Якщо От так оголити канву повести «Кар’єр», то може спочатку здатися, що все це пізнавано й насамперед по попередніх добутках білоруського письменника. Але більше вчитуєшся в сторінки повести,
І справа не тільки в композиції повести. Саме сучасність стає тут тією моральною крапкою відліку, від якої люди, що пережили військове лихоліття, удивляються у своє й чуже минуле, судять і себе й тих, хто залишився в цьому минулому назавжди. А що ж шукає в старому кар’єрі цей літній — уже людина, удівець і пенсіонер, неголосно, але, як видно, що гідно прожив життя?
Може, їм рухає лише ностальгія по збіглій молодості? У повісті В. Бикова є й цей мотив. Вся вона пронизана щемливим почуттям пам’яті, що вислизає, про такий, «здавалося б, недавньої, але й такий далекої від поточних справ і подій збіглого життя. Сорок років!
Для історії строк невеликий. А для людей? Зовсім крихітна деталь на початку повести сповнена глибокого змісту.
Мінялася назва вулиці, мінялися хазяї будинку, тепер зовсім занедбаного, умираючого, а колись, що дав притулок, пораненому Агєєву. І от уже тільки зовсім «глибокий старий у потоптаних валянках на худих ногах», «постійно перебуває у владі старечих дум», може хоч щось сказати про Варвару Барановської, що передала тоді молоденькому командирові Червоної Армії найдорожче, що в неї було, — не просто документи, пам’ять про свого загиблого сина…
Мабуть, уперше не тільки у В. Бикова, але й у всій нашій військовій прозі так уповільнено докладно й впечатляюще розказано про операції, проведеної без якого-небудь знеболювання в екстремальних умовах, про пекельний біль, що обрушується на людину, коли в нього, попередньо зробивши розріз, витягають осколок, що застряг зовсім поруч зі стегновою кісткою. І як бояться солдати поранення в живіт, що прирікає людину на майже вірну й болісну смерть. І те почуття повної спустошеності, що охоплює людини перед стратою, коли всі вже изболелось і отболело й тримається лише свідомість, що «все життя прожите без залишку й прожита не так, як хотілося, — безладно, не в ладах із совістю, з помилками й невдачами».
Говорячи про долі людей у нелюдських, протиприродних по самій суті ситуаціях, у яких ставить їхня війна, письменник іде часом, по його ж власних словах, на «спрощення й заострение окремих характерів і положень», але вони, помітимо від себе, аж ніяк не перетворюються в результаті подібного заострения в схеми.
Можливо, що автор «Кар’єру» у цьому випадку не ставив собі мети прямої художньої полеміки, але перед нами ще один принциповий погляд цих переривчастих юнаків сорок першого з його нетерплячістю й максималізмом вимог до себе й іншим, з розпачливою хоробрістю вступающих у сутичку з ворогом і майже що неминуче гинуть у перші ж зіткненнях.
Як же розібратися Агєєву у своїх життєвих труднощах? Такій твердій людині у своїх переконаннях, що намагається бути абсолютно чесним перед самим собою, парубку з досить обмеженими знаннями й кругозором? Ще більш складним виявилося питання про історію Білорусії, про народні традиції, про що з Агєєвим уперше заговорив Ковешко. І якось зненацька відкрилося, що про одне й те саме майже тими ж словами міг говорити щирий патріот — батько Марії й прибулий разом з фашистами агент СД.
Довіра. Необхідна в тих умовах сторожкість. Пряма підозрілість. Людська участь. Байдужість і бездушшя.
Все виростає в проблеми, над якими раніше Агєєв якось не замислювався, а от війна поставила їх перед ним обнаженно. Так само й питання про співвідношення мети й засобів, що ведуть до її здійснення в умовах, де кожний крок може бути оплачений занадто дорогою ціною. Не можна сказати, що Агєєв розраховує ці кроки й при цьому ховається свідомо за чиюсь спину. Він упертий і здатний до безкомпромісної оцінки мотивів своїх учинків. Але все-таки: який же кінцевий результат? І все, що відбувається потім: його стійкість на допиті, його холодне презренье до поліцаїв, Ковешко й німецькому офіцерові, що прийшов поговорити з дивним російським офіцером, — не може скасувати в ньому самому почуття провини, відчува гостро навіть у момент страти.
Вище вже йшла мовлення про те, що повість В. Бикова побудована так, що сцени із сьогоднішнього життя, переплітаючись зі сценами військовими, займають у ній, мабуть, не менше місце. І нехай обмежений кругозір пристарілого Агєєва, все-таки йому з досвідом прожитого життя багато чого видать.
Рахунок, прийнятий беззастережно людиною чесним, важко, але гідно прожила всю відпущену йому волею життя. І хоча прибулі на кар’єр бульдозери залишають йому крихітну надію на те, що Марію, може бути, минула їхня загальна доля, розкопка власної пам’яті й совістіі, що Агєєв вела, два довгих літніх місяці працюючи в кар’єрі, закінчений. Чи песимістичний фінал повести? Здається, немає.
Тому що він пронизаний вірою автора в краще в людині, і цю віру нам необхідно передавати з покоління в покоління.
Твір по повісті Бикова «Кар’єр»