У чому складається трагедія печорина
Твір по літературі: У чому складається трагедія печорина
У чому складається трагедія Печорина?
Сумно я дивлюся на наше покоління!
Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно,
Меж тим, під тягарем познанья иль сомненья,
У бездіяльності зостариться воно
М. Ю. Лермонтов
Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» створений в епоху урядової реакції, що викликала до життя целую галерею «зайвих людей». Печорин — це «Онєгін свого часу» . Лермонтовский герой — людин трагічної долі. Він містить у своїй душі «сили
Як же ставиться до свого героя Лермонтов? Письменник намагається зрозуміти суть і джерела трагізму печоринской долі. «Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати — це вуж Бог знає!»
Печорин жадібно шукає додатка своїм неабиякий здібностям, «неосяжним щиросердечним силам», але приречений історичною дійсністю й особливостями свого психологічного складу на трагічну самітність і рефлексію. Разом з тим він
Печорин трагічно самотній. Невдачею кінчається спроба героя знайти єдине, простої щастя в любові горянки Бели. Печорин відверто зізнається Максимові Максимичу: «Е Любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший». Герой приречений на нерозуміння навколишніх, його внутрішній мир не в змозі осягнути ні прекрасна «дикунка» Бела, ні добросердий Максим Максимич.
Втім, згадаємо, що при першій зустрічі із Григорієм Олександровичем штабс-капітан у силах помітити лише другорядні риси вигляду Печорина, і те, що «тоненький» прапорщик недавно перебував на Кавказі. Не розуміє Максим Максимич і глибини страждань Печорина після загибелі Бели: «Е Його особа нічого не виражало особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер з горя» И тільки по мимохіть загубленому зауваженню, що «Печорин був довго нездоровий, схуд», ми догадуємося про справжню силу переживань Григорія Олександровича
Остання зустріч Печорина з Максимом Максимичем наочно підтверджує думка про те, що «зло породжує зло». Байдужність героя до старого «приятелеві» приводить до того, що «добрий Максим Максимич зробився впертим, сварливим штабс-капітаном». Офіцер-Оповідач догадується, що поводження Печорина не є проявом духовної порожнечі й егоїзму.
Особливу увагу залучають очі Григорія, які «не сміялися, коли він сміявся. Це ознака або зле право, або глибокого постійного смутку». У чому ж причина такого смутку?
Відповідь на це питання ми знаходимо в «Журналі Печорина».
Запискам героя передує повідомлення про те, що на шляху з Персії він умер. Повести «Тамань», «Князівна Мери», «Фаталіст» показують, що Григорій Олександрович не знаходить гідного застосування своїм неабиякий здібностям. Звичайно, герой на голову вище порожніх адъютантиков і насичених франтів, які «п’ють — однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь грають і скаржаться на нудьгу».
Печорин відмінно бачить і незначність Грушницкого, що мріє «зробитися героєм роману». У вчинках Григорія відчувається глибокий розум і тверезий логічний розрахунок. Весь план зваби Мери заснований на знанні «живих струн серця людського». Викликаючи митецьким оповіданням про своє минуле жаль до себе, Печорин змушує князівну Мери першої зізнатися в любові.
Може бути, перед нами порожній джигун, звабник жіночих серць? Немає! У цьому переконує останнє побачення героя із князівною Мери.
Поводження героя шляхетно. Він намагається полегшити страждання дівчини, що полюбила його
Григорій, всупереч власним переконанням, здатний до щирого, великого почуття, але любов героя дуже складна. Так, почуття до Віри з новою силою пробуджується тоді, коли виникає небезпека назавжди втратити ту єдину жінку, що зрозуміла Печорина зовсім. «При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі — дорожче життя, честі, щастя!» — зізнається він. Загнавши коня на шляху в Пятигорск, герой «упав на траву й, як дитина, заплакав».
От вона — сила почуттів! Любов Печорина висока, але трагична для нього самого й згубна для тих, хто його любить. Доля Бели, князівни Мери й Віри доводить це.
Історія із Грушницким — це ілюстрація того, що неабиякий здібності Печорина витрачаються впустую, на меті дрібні, незначні. Втім, у своєму відношенні до Грушницкому Григорій по-своєму шляхетний і чесний. Під час дуелі він додає всі зусилля, щоб викликати в супротивнику запізніле каяття, розбудити совість! Даремно!
Грушницкий стріляє першим. «Куля подряпала мені коліно», — коментує Печорин. Переливи добра й зла в душі героя — велике художнє відкриття Лермонтова-Реаліста. Перед дуеллю Григорій Олександрович укладає своєрідну угоду із власною совістю.
Шляхетність сполучається з нещадністю: «Я зважився надати всі виходи Грушницкому; я хотів випробувати його; у його душі могла прокинутися іскра великодушності. Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала «. І Печорин не щадить супротивника. Закривавлений труп Грушницкого скачується в прірву.
Перемога не доставляє лермонтовскому героєві радості, світло мерхне в його очах: «Сонець здавалися мені тускло, промені його мене не гріли».
Підведемо підсумки «практичної діяльності» Печорина: через дурницю піддає своє життя небезпеки Азамат; гинуть від руки Казбича красуня Бела і її батько, а сам Казбич втрачає свого вірного Карагеза; валить тендітний мирок «чесних контрабандистів»; застрелений на дуелі Грушницкий; глибоко страждають Віра й князівна Мери; трагічно кінчається життя Вулича. Що ж зробило Печорина «сокирою в руках долі»?
Лермонтов не знайомить нас із хронологічною біографією свого героя. Сюжет і композиція роману підпорядковані однієї мети — поглибити соціально-психологічний і філософський аналіз образа Печорина. Григорій з’являється в різних повістях циклу тим самим, не міняється, не еволюціонує.
У цьому — ознака ранньої «омертвілості», того, що перед нами дійсно напівтруп, у якого «царює в душі якийсь холод таємний, коли вогонь кипить у крові». Багато сучасників Лермонтова намагалися обмежити все багатство образа однією якістю — егоїзмом. Бєлінський рішуче захищав Печорина від обвинувачень у відсутності високих ідеалів: «Ви говорите, що він — егоїст? Але хіба він не нехтує й ненавидить себе за це?
Хіба серце його не жадає любові чистої й безкорисливої? Ні, це не егоїзм » Але що ж це? Відповідь на це питання дає нам сам герой: «Моя безбарвна молодість пройшла в боротьбі із самим собою й світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця; вони там і вмерли » Честолюбство, спрага влади, бажання підкорити своїй волі навколишніх опановують душею Печорина, що «з життєвої бури виніс тільки кілька ідей — і жодного почуття». Питання про сенс життя залишається в романі відкритим: «Е Навіщо я жив? Для якої мети я народився?
А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені назначенье високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні. Але я не вгадав цього назначенья, я захопився принадами страстей, порожніх і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень, кращий колір життя».
Мені здається, що трагізм долі лермонтовского героя зв’язаний не тільки із соціальними умовами його життя, але й з тим, що витончена здатність до самоаналізу й блискуче аналітичне мислення, «тягар познанья й сомненья» приводять людини до втрати простоти, природності. Навіть лікуюча сила природи не в змозі зцілити бентежну душу героя
Образ Печорина вічний саме тому, що не вичерпується лише соціальним. Печорини є й зараз, вони поруч із нами. А закінчити твір мені хочеться рядками з вірша Я. П. Полонского «На шляху через Кавказ»:
И душу на простір виривається
З-під влади кавказьких громад —
Дзвіночок дзенькає-заливається
Коні юнака до півночі мчать
Осторонь чую каркання ворона —
Розрізняю потемки труп коня —
Поганяй, поганяй! Тінь Печорина
Слідами доганяє мене
У чому складається трагедія печорина