Вічна боротьба добра в романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»
Одним з головних образів — символів роману виступає величний собор, що носить ім’я Богоматері. Він будувався з XII по XV століття, внаслідок чого поєднав різні архітектурні стилі — романський, стиль раннього Середньовіччя і пізньо-середньовічну готику. Собор, що за християнською догматикою, є моделлю світу, виступає ареною земних пристрастей.
Від нього невіддільний і Квазімодо, який голосами своїх дзвонів «вливав життя у цю неосяжну споруду», і похмурий абат Клод Фролло.
Квазімодо — художнє втілення теорії романтичного
Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо, друге — у протиставленні душевної краси Квазімодо і внутрішньої темноти Клода Фролло.
Якщо Квазімодо лякає своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: «Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена?
Клод Фролло — справжній романтичний злочинець, охоплений нсеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.
Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов’язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється і пстра реакція проти католицької церкви — головної опори старого режиму.
Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л’Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиць при великих дорогах. Проте Клод Фролло — це образ не лише історично зумовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.
Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. «Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном». І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.
Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання. Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, — усе це раптом стало метою його існування.
Клод Фролло — це теж своєрідний символ — символ вивільнення з-під влади догм. Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик ; Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду — і віддає її в руки катів.
Він знає прив’язаність до нього Квазімодо — і зраджує це почуття. Він Іуда, але не» той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.
Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого : дворянина. Сили зла, шо керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору — символу світла, добра, християнства.
Собор ніби ; висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано. Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду ‘ Фролло: «Під ним зяяла безодня… Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ; ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори…»
Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди при — , тримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності. Цей роман-‘ тичний образ привнесений автором в обстановку XVстоліття.
В. Гюго, дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між; добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні-характери в конкретних умовах життя.
У своїй передмові до «Кромвеля» Гюго проголошував, шо християнська доба дала нове розуміння людини як істоти, що об’єднує начала тілесні й духовні. Перше — скуте бажанням і пристрастями, друге — вільне, здатне на крилах захоплення і мрії піднятися в небо. Отже, і література мусить вмістити в собі контрасти приземленого і піднесеного, потворного і прекрасного, проникати в рухливу, мінливу, суперечливу сутність реального життя.
Вічна боротьба добра в романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»