«Війна», «про війну», «на війні»
Часто ЧУЄМО: «У війні», «про війну», «на війні». Дивно: пропуськаємо мимо вух не здригаємося, навіть не зупиняємося Тому що ніколи? Або тому, що, «всі знаючи про війну, ми не знаємо тільки одного — що це таке?
Але ж війна — це прежд усього смерть. Не взагалі смерть, а смерт конкретної людини. Необхідно остано витися й подумати: такої ж людини, ка я. А я завжди поспішаю, мені ніколи.
Але все-та ки останнім часом все частіше й частіше ид з букетом польових квітів до Вічного огнн Для мене в його трепеті — визнання живі мертвими.
Весело щебечуть птаха, шелестить листя, а пам’ять повертає до трагічних сторінок повести Бориса Васильєва «А зорі тут тихі». Загинули все дівчини, і із загибеллю кожної з них «обірвалася маленька ниточка в неськінченній пряжі людства».
Гостро відчуваю зараз гіркоту від неповернуте-ти втрат, а слова старшини Васькова сприймаю як трагічний реквієм: «Тут у мене болить, — він тикнув у груди,
Як до незагойної рани, доторкаюся до повісті Костянтина Варобйова «Убиті під Моськваю». Це добуток не прочитаєш просто так, на сон прийдешній, тому що від нього, як від самої війни, болить серце, стиськуються кулаки й хочеться єдиного: щоб ніколи-ніколи не повторилося те, що відбулося із кремлівськими курсантами, що загинули під Моськваю. Навчальна рота йшла на фронт. Їх було двісті сорок чоловік. Молоді, гарні хлопці, збройні «новітніми гвинтівками», які придатні були лише для парадів, ішли молодецьким кроком по площі. Письменник постійно вихоплює з безликої безлічі два веселих особи, дає нам можливість почути чийсь дзвінкий, хлоп’ячий голос, побачити Олексія Ястребова, що несе в собі «якесь невгамовне притаившееся щастя» і радість від відчуття краси ранку й гнучкості сваго молодого тіла.
Курсантів переповняє почуття радості й щастя, а мені хочеться кричати від болю: адже за назваю повести я знаю, що всі вани загинуть. Через кілька днів будуть перші жертви, перший бій і перший божевільний страх перед смертю, буде й перша бурхлива радість перемоги…
Але закінчиться все це трагічною загибеллю роти, описаної Варобйовим разюче сильно. Тремтіння землі, «огидне виття бомб, що наближаються,», фонтани вибухів, зім’яті каськи, поламані гвинтівки, автоматні черги — це справжнісіньке пекло війни, в епіцентрі якого — курсанти, «до краплі схожі один на одного, тому що всі були з розкритими ротами й знекровленими особами». К. Варобйов не показує фінал цієї сцени. Не знаючи деталей, я знаю головне — рота винищена. Кров’ю серця написана й повість К. Варобйова «Це ми, Господи!» — ще одна сторінка, сама кошмарного й нелюдська, з літопису другої світоваї війни.
У цьому добутку ми бачимо новий трагічний лик війни — плівак. У полоні були різні люди; мужні знаходили сили боротися, улаштовували втечі; слабкі ськорилися й чекали сваєї долі — такі викликають тільки жалість і презирства. Але вес полонені заслуговують милосердя.
У самому заголовку повести чується голос-стогін змучених полонених: «Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи.
Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське». Потрясають картини полону, у яких відбилася неймовірна трагедія безвинних жертв: «У таборі були есесівці, збройні… залізними лопатами. Вани вже стояли, вибудувавшись у ряд. Ще не встигли закритися варота табору за виснаженим майором Величко, як есесівці з нелюдським гиканням урізалися в гущавину й почали вбивати їх. Бризкала кров, шматками летіла зрубана ударом лопати шкіра.
Табір огласился риком убивць, що посатаніли, стогонами що вбиваються, важким тупотом ніг у страху людей, що металися. Умер на руках у Сергія капітан Миколаїв. Лопата глибоко ввійшла йому в голову, роздваївши череп».
Безмірні страждання, моторошне обличчя напівживих істот, кістяків, обтягнутих шкірою, стогін, що виривається із закривавленого рота: «Це ми, Господи», — картини, що обрушилися на мене зі страшною силою. Що ж очікувало людей? Валя?
Так, але дуже короткочасна, а потім знову полон, але тепер уже в радянських концтаборах, де людське життя перетварювалося в табірний пил… Сьогодні молодята несуть до гранітних постаментів квіти, щоб поклонитися світлої пам’яті тих, хто зберіг для них сьогоднішній день і можливість здійснити Свою мрію. І саме в цю мить чітко розумієш, як справедливі рядки поета:
Війни не знаємо ми, і все-таки
Якоюсь мірою всі ми теж
Повернулися з тієї війни.
Більш ніж піввіку назад відгриміли останні залпи другої світоваї війни. Вернулися додому мільйони чоловіків, изведавших всі тяготи, які коли-або діставалися на частку людини. І багато мільйонів військов і цивільних не повернулися.’Вани залишилися на незліченних полях боїв, у попелі концлагерных кремаційних печей, на суші й на дні декількох морів. Ськрізь.
Сьогодні говарять, що не залишилося більше таємниць і ми знаємо все про цю війну. Якщо ми знаємо всі, то звідки щемлива туга, що почуваєш, коли звучить гімн Великої Вітчизняної — «Вставай, країна величезна»?
Звідки біль, від якої нікуди не дітися, коли з-під купи незграбно-строкатих сучасних фотографій вигляне пожовтілий куточок військоваї фотокартки, де обійнявшись коштують загиблі тоді й померлі — зовсім недавно? І де границя, що розділяє наш різноманітний і динамічний мир і мир, що залишився за кадром кінохроніки того правдиваго й жорстокого років? Ні, останні слова про ту війну ще йе ськазано. Гідний замилування подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Непосильний тягар тягот і страждань винесли на сваїх плечах солдати й офіцери, робітники й колгоспники, діячі науки й культури, діти й дорослі. Багато написано про військовий подвиг і набагато менше — про подвиг тих, хто трудився в тилу.
Але ж це — дійсно більша тема. «Усе для фронту, усе для перемоги!» — це гасло надихало трудівників тилу, давав їм нові сили. І із завадських цехів виходили нові танки, літаки, артилерійські знаряддя, снаряди, патрони, військове спорядження для Радянської Армії, що бореться.
Важко повірити, що вся це Ськладна техніка стварювалася руками жінок і дітей, адже чоловіка були на фронті. «Народ безсмертний» — так називається один з добутків знаменитого письменника Василя Гроссмана. У цій назві звуки народних маршів, стогони поранених, рокіт наступаючих танкових полків, сльози й радість Дня Перемоги. Так, народ безсмертний, як безсмертний його подвиг.
У тієї війни була й непарадна, непоказна сторона. Не можна забувати, що сорокові роки, як і тридцяті, були часом сталінських репресій. І нерідко той, хто був теперішнім героєм на фронті, виявлявся «варогом народу», придя додому. Але й це зуміли перебороти радянські люди.
Люди військоваго покоління особливі. Із фронтів Великої Вітчизняної вани принесли в непросте життя країни віру в майбутнє, готовність жертвувати собою заради інших. Побут радянських людей ще довгий час був наповнений відгомонами військоваго лихоліття. Висота людського подвигу визначається силою любові до життя. Ніж сильніше ця любов, тим незбагненніше вимір подвигу, чиненого людиною заради любові до життя. І подвиг народу — це пряме відбиття подвигу кожної людини, помножена на мільйон, на десятки мільйонів.
Мені здається, що наш народ і зараз здатний на повторення подвигу єднання, братерства й боргу, що став основним змістом Великої Вітчизняної війни, що закінчилася більше піввік�� назад.
«Війна», «про війну», «на війні»