Замітка до газети про героя

Якось золотого осіннього дня — він і насправді був золотим: сліпучо-сонячним, приємно-дзвінким, — які бувають лише в час бабиного літа, коли душа спогадує усе зроблене добро, і тривожиться тим, що не зроблене, — я таки не втримався і поїхав до своїх знайомих «торф’яників». Поїхав із власної охоти, а не за завданням редактора.

Мене не зваблювали навколишні краєвиди і, якщо чесно зізнатися, навіть «торф’яні» герої, за винятком одного — мого німого «негероя». Хотілося, шановний читачу, ще раз побачити його, глянути

в його надзвичайно меткі, проникливі очі. І — поговорити, бо ж недарма таки стверджує народна мудрість, що найкраща розмова — мовчання. З нехитрої «цієї затії я виніс щось більше, аніж сподівався: я відкрив Людину.

В суєті буднів і щоденних клопотів ми нечасто звертаємо увагу на скромну, непоказну людську красу, можливо, тому, що вона скромна.

Вартувало Мені влаштуватися на луговій травичці і дочекатися обідньої перерви, коли вся бригада, за винятком одного чоловіка, подалася в їдальню, як передчуття відкриття стало все сильніше опановувати мною. Мій кремезний і небалакучий копальник все копав і копав, не

розгинаючись, а я сидів непорушно, спостерігаючи за ним. Так пройшло десь із півгодини.

Нарешті він не витримав і, увішавши заступа в торфовище, неспішно підійшов до облюбованого мною місця. Вмостився і… ми почали мовчати. Це було не тривожне, напружене мовчання двох чужих одне одному людей.

Ні, це мовчання було зовсім іншим — всерозуміючим і всепробачливим.

…А Слово прийшло пізніше.




Замітка до газети про героя