Жертви «темного царства»; у п’єсі «Гроза»; Гроза Островський А. Н
Жертви «темного царства» у п’єсі «Гроза» В атмосфері «темного царства», під гнітом самодурної сили тьмяніють, марніють живі людські почуття, слабшає воля, мерхне розум. Якщо ж людина наділена енергією, спрагою життя, те, застосовуючись до обставин, він починає брехати, хитрити, вивертатися
Під тиском цієї темної сили розвиваються характери Тихона й Варвари. І спотворює їх ця сила — кожного на свій лад
Тихін подавлений, жалюгідний, знеособлений. Але навіть гне Кабанихи не вбив у ньому остаточно живі почуття. Десь у глибині
Він не сміє проявляти цю любов, він не розуміє складний щиросердечного життя Катерини й радий виїхати навіть від її, аби тільки вирватися з домашнього пекла. Але вогник у його душі не гасне. Розгублений і подавлений, Тихін проявляє любов і жалість до дружини, що змінила йому. «А я її люблю, мені її жаль пальцем торкнути…» — зізнається він Кулигину.
Воля його паралізована, і він не сміє навіть допомогти своїй нещасній Каті. Однак в останній сцені любов до дружини перемагає страх перед матір’ю, і в Тихоні пробуджується людина. Над трупом Катерини
Тут перед нами людина, у якому під впливом страшного лиха прокинулася воля. Прокльону звучать тим більше грізно, що виходять вони від самої забитої, самої боязкої й слабкої людини. Виходить, дійсно валять підвалини «темного царства» і коливається влада Кабанихи, якщо навіть Тихін так заговорив
Інші, чим у Тихоні, риси втілені в образі Варвари. Вона не хоче терпіти владу самодурної сили, не бажає жити в неволі. Але обирає вона шлях обману, хитрить, вивертається, і це стає для неї звичним — вона робить це легко, весело, не відчуваючи каяттів совісті.
Варвара затверджує, що без неправди жити не можна: весь будинок у них на обмані тримається. «І я не ошуканка була, так вивчилася, коли потрібно стало». Життєва філософія її дуже проста: «Роби що хочеш, тільки б шито так крите було». Однак Варвара хитрила, поки було можливо, коли ж її сталі на замок замикати, вона втекла з будинку. І знову валять старозаветние ідеали Кабанихи. Дочка «знеславила» її будинок, вирвалася на волю з-під її влади
Більше всіх слабкий і жалюгідний племінник Дикого, Борис Григорович. Він сам говорить про себе: «Уж адже зовсім убитий ходжу… Загнано, забитий…» Це добра, культурна людина, що виділяється на тлі купецького середовища. Однак він не здатний захистити ні себе, ні улюблену жінку, у нещастя він лише метається так плаче й на лайку нічого не в силах заперечити
У сцені останнього побачення з Катериной Борис викликає в нас презирство. Утекти з улюбленою жінкою, подібно Кудряшу, він боїться. Навіть говорити з Катериной побоюється. Це саме той випадок, по прислів’ю, від слабості до підлості всього один крок. Покірно й боягузливо звучать неспроможні прокльони Бориса: «Ах, каби знали ці люди, яке мені прощатися з тобою! Боже мій!
Дай Боже, щоб їм коли-небудь так само солодко було, як мені тепер. Прощай, Катя!.. Лиходії ви! Нелюди! ех, каби сила!»
Немає в нього цієї сили… Однак у загальному хорі протестуючих голосів навіть цей неспроможний протест знаменний
Серед персонажів п’єси, протипоставлених Дикому й Кабанихе, найбільше ясно й здраво судить про «темне царство» Кулигин. Цей механік-самоучка має світлий розум і широку душу, як багато талановитих людей з народу. Не випадково й саме прізвище Кулигина нагадує прізвище чудового винахідника-самоучки нижегородца Кулибина.
Кулигин засуджує власницькі інстинкти купецтва, жорстоке відношення до людини, неуцтво, байдужість до всьому істинно прекрасному. Протиставлення Кулигина «темного царству» особливо виразно в сцені зіткнення Сдиким.
Просячи грошей на сонячні годинники, Кулигин не про себе піклується, його цікавить «для всіх взагалі обивателів користь». А Дикої навіть у користь не візьме, про що мова йде, настільки чужо йому саме поняття суспільних інтересів. Співрозмовники немов розмовляють різними мовами.
Дикої найчастіше просто не розуміє слів Кулигина, особливо коли той цитує своїх улюблених поетів XVIII століття. На шанобливі репліки Кулигина, прикрашені цитатами, Дикої реагує досить своєрідно: «Ти в мене грубити не смій!» — і лякає Кулигина городничим.
Кулигин — неабияка людина. Але не його назвав Добролюбов «променем світла в темному царстві». Чому? Так тому, що Кулигин неспроможно, слабшав у своєму протесті.
Так само як і Тихін, як Борис, Кулигин боїться самодурної сили, відмінюється перед нею. «Нема чого робити, треба скоритися!» — говорить він смиренно. Кулигин і інших учить покірності. Так, він радить Кудряшу: «Краще вуж стерпеть».
Те ж рекомендує він і Борисові: «Що ж робити-те, пан. Треба намагатися догоджати як-небудь».
Тільки в п’ятому акті, вражений загибеллю Катерини, Кулигин піднімається до відкритого протесту. Суворе обвинувачення звучить у його останніх словах: «От вам ваша Катерина. Робіть із нею що хочете!
Тіло її тут, візьміть його; а душу тепер не ваша: вона тепер перед судією, що милосерднее вас!» Цими словами Кулигин не тільки виправдує самогубство Катерини, що звільнило її від гніта, але й обвинувачує в її загибелі немилосердних суддів, що погубили свою жертву.
Жертви «темного царства»; у п’єсі «Гроза»; Гроза Островський А. Н