Зміст назви драми А. Н. Островського Гроза
Твір по літературі: Зміст назви драми А. Н. Островського Гроза
А. Н. Островський — найбільший драматург другої половини 19 століття. У його п’єсах відбиті практично всі сторони російського життя. Він один з перших дав широкий опис купецтва в Росії.
Свою драму «Гроза», Олександр Миколайович написав під враженням від подорожі по Волзі. Цю п’єсу можна сміло назвати перлиною російської літератури. У ній головне місце займає опис побуту й вдач купецтва, але й роль пейзажу теж немаловажна
Сама драма починається з оповідання
Кулигин говорять: » Жорстокі вдачі, пан, у нашім місті, жорстокі!» Порядки в Калинове встановлюють два головних і богатих чоловіки, за словами Добролюбова, представники «темного царства»: Кабанова й Дикого. Кабанова — «ханжі, жебраків обділяє, а домашніх заїла зовсім» — говорить Кулигин у розмові з Борисом. І правда, з першою появою Марфи Ігнатіївни на сцені ми чуємо владні інтонації
Кабанова гневается, тому що чує її серце якесь неблагополуччя навколо, якісь віяння, їй глибоко ворожі. Навіть у своїй сім’ї, де безмовно їй підкоряються, вона бачить пробудження нових почуттів, нових відносин, незважаючи на те, що її син Тихін говорить: «Так я маменька й не хочу своєю волею жити.»
Кабанова є самою впливовою жінкою в місті, їй навіть підкоряється сам Дикої — знатний купець Калинова. Вони обоє злі, жорстокі люди, але Дикого відрізняє беспридельная жадібність. Він прибрав до рук гроші власного племінника й говорить, щоб той подчительнее до нього ставився, якщо хоче одержати їх назад. Селянам, Савел Прокофьевич грошей зовсім не платить.
Кулигин розповідає про мужиків, які прийшли до городничему скаржитися, «що Дикої жодного з них шляхом не разочтет». Також, як і Кабаниха, він одержує задоволення, принижуючи людей, підкоряючи їх своїй волі. Потрібно відзначити, що Дикої боїться Марфу Ігнатіївну, Савел Прокофьевич дозволяє собі підвищити голос на Кабаниху й у відповідь чує: «Ну ти не дуже горло-те розпускай!
Ти знайди подешевше мене! А я тобі дорога!»
У драмі на шлях боротьби із самодурством встає Катерина — невістка Кабановой, дівчина з купецької сім’ї, що насильно була видана заміж. Вона з ніжністю й смутком згадує про своїх деньках, проведених у рідному домі, про минулий безтурботний час: «Я жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі. Маменька в мені душі не сподівалася, наряджала мене, як ляльку, працювати не примушувала…» Після заміжжя Катерина виявилася в неволі, її світла й чиста душа увесь час тяглася на волю, вона хотіла вирватися з міцних лещат свекрухи. І незважаючи на все те, що їй доводилося терпіти, вона говорила: «А вуж коли дуже мені тут опостинет, так не удержати мене ніякою силою». Важко Катерине в будинку Кабановой, що прагне привести до повної покірності домашніх і насамперед своеправную Катерину. Але чим більше принижують її, тим сильніше пробуджується порив до волі, любові й щастю.
Полюбити Тихона вона не може, він не здатний захистити свою дружину від нападок своєї матері, тому що сам є знаряддям у її руках. Тому в почутті до Бориса виражається й смертельна туга від одноманітного життя, і гарячі бажання волі, простору. Полюбивши всією душею, Катерина не хоче й не може причинятися так обманювати, тобто пристосовуватися до «темного царства».
Вона робить спробу знайти допомогу, підтримку в коханої людини: «Візьми мене із собою звідси» — просить вона Бориса й чує у відповідь: «Не можна мені Катя. Не зі своєї волі їду: «дядько посилає». У такий спосіб для Катерини залишилося два виходи: один — жити із чоловіком, скореної й розтоптаної, інший — піти з життя. Вона вибрала останній — звільнення ціною смерті
Після того, як Катерина пішла з життя, жителі міста Калинова побачили всі, що відбувається в них. Навіть слухняний і покірний син Кабанихи Тихін прозрів, він насмілюється обвинуватити матір у смерті своєї коханої дружини, відмінюючись над її неживим тілом: «Маменька, ви неї погубили! Ви, Ви, Ви…» Жителі міста Калинова як би самі створили цю трагічну ситуацію, не зумівши, побоявшись вчасно виступити проти самодурства й зла!
Сама драма починається з оповідання Кулигина про красу природи в місті Калинове: «… От братик ти мій, п’ятдесят років я щодня дивлюся за Волгу й усе надивитися не можу». Але ця пишнота порушена жорстокими вдачами і якоюсь духотою перед початком грози. Кулигин говорять: » Жорстокі вдачі, пан, у нашім місті, жорстокі!» Порядки в Калинове встановлюють два головних і богатих чоловіки, за словами Добролюбова, представники «темного царства»: Кабанова й Дикого.
Кабанова — «ханжі, жебраків обділяє, а домашніх заїла зовсім» — говорить Кулигин у розмові з Борисом. І правда, з першою появою Марфи Ігнатіївни на сцені ми чуємо владні інтонації господарки будинку, що звикла до беззаперечної покори. Вона дошкуляє близьких не стільки лайкою, скільки вічними докорами за нешанобливість, неслухняність. Кабанова гневается, тому що чує її серце якесь неблагополуччя навколо, якісь віяння, їй глибоко ворожі. Навіть у своїй сім’ї, де безмовно їй підкоряються, вона бачить пробудження нових почуттів, нових відносин, незважаючи на те, що її син Тихін говорить: «Так я маменька й не хочу своєю волею жити.»
Кабанова є самою впливовою жінкою в місті, їй навіть підкоряється сам Дикої — знатний купець Калинова. Вони обоє злі, жорстокі люди, але Дикого відрізняє беспридельная жадібність. Він прибрав до рук гроші власного племінника й говорить, щоб той подчительнее до нього ставився, якщо хоче одержати їх назад.
Селянам, Савел Прокофьевич грошей зовсім не платить. Кулигин розповідає про мужиків, які прийшли до городничему скаржитися, «що Дикої жодного з них шляхом не разочтет». Також, як і Кабаниха, він одержує задоволення, принижуючи людей, підкоряючи їх своїй волі.
Потрібно відзначити, що Дикої боїться Марфу Ігнатіївну, Савел Прокофьевич дозволяє собі підвищити голос на Кабаниху й у відповідь чує: «Ну ти не дуже горло-те розпускай! Ти знайди подешевше мене! А я тобі дорога!»
У драмі на шлях боротьби із самодурством встає Катерина — невістка Кабановой, дівчина з купецької сім’ї, що насильно була видана заміж. Вона з ніжністю й смутком згадує про своїх деньках, проведених у рідному домі, про минулий безтурботний час: «Я жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі. Маменька в мені душі не сподівалася, наряджала мене, як ляльку, працювати не примушувала…» Після заміжжя Катерина виявилася в неволі, її світла й чиста душа увесь час тяглася на волю, вона хотіла вирватися з міцних лещат свекрухи. І незважаючи на все те, що їй доводилося терпіти, вона говорила: «А вуж коли дуже мені тут опостинет, так не удержати мене ніякою силою». Важко Катерине в будинку Кабановой, що прагне привести до повної покірності домашніх і насамперед своеправную Катерину. Але чим більше принижують її, тим сильніше пробуджується порив до волі, любові й щастю.
Полюбити Тихона вона не може, він не здатний захистити свою дружину від нападок своєї матері, тому що сам є знаряддям у її руках. Тому в почутті до Бориса виражається й смертельна туга від одноманітного життя, і гарячі бажання волі, простору. Полюбивши всією душею, Катерина не хоче й не може причинятися так обманювати, тобто пристосовуватися до «темного царства».
Вона робить спробу знайти допомогу, підтримку в коханої людини: «Візьми мене із собою звідси» — просить вона Бориса й чує у відповідь: «Не можна мені Катя. Не зі своєї волі їду: «дядько посилає». У такий спосіб для Катерини залишилося два виходи: один — жити із чоловіком, скореної й розтоптаної, інший — піти з життя. Вона вибрала останній — звільнення ціною смерті
Після того, як Катерина пішла з життя, жителі міста Калинова побачили всі, що відбувається в них. Навіть слухняний і покірний син Кабанихи Тихін прозрів, він насмілюється обвинуватити матір у смерті своєї коханої дружини, відмінюючись над її неживим тілом: «Маменька, ви неї погубили! Ви, Ви, Ви…» Жителі міста Калинова як би самі створили цю трагічну ситуацію, не зумівши, побоявшись вчасно виступити проти самодурства й зла!
Зміст назви драми А. Н. Островського Гроза