Міркування И. С. Тургенєва про любов і щастя
Міркуванням И. С. Тургенєва про споконвічні пориви людської душі до любові й щастя присвячені три повісті про любов, створені в різні роки: 1858-й — «Ася», 1860-й — «Перша любов» і через більше десятиліття — в 1871-м — «Весняні води». Тут перед нами з’являється розгорнуте полотно оповідання.
Головний герой нерідко проходить випробування любов’ю — таємничою, нескоримою природною силою, непідвласній людській волі «У Тургенєва любов визначає відносини між людьми, відносини між людиною й миром, між людиною й мистецтвом;
І тепер, коли на життя мою починають набігати вечірні тіні, що в мене залишилося більше свіжого, більше дорогого, чим спогаду про тої весняній грозі, що швидко пролетіла ранковій?» — міркує Володимир у повісті «Перша любов». Дві перші повісті — «Ася» і «Перша любов» — написані від першої особи й багато в чому підпорядковані законам побудови ліричного вірша. І події, що відбуваються, і породжений ними відзвук у душі героя, і голос автора, що вгадується читачем у ліричних відступах, дорівнює значимі Гагин говорить про Асю: «Ми… і уявити собі не можемо, як вона глибоко почуває, і з якою неймовірною силою висловлюються в ній ці почуття; це знаходить на неї так само зненацька й так само невідхильно, як гроза…». Вслухаємося в слово «невідхильно».
У корені «раз» угадується неповторність пережитої миті, сила напору стихії виниклого переживання — прекрасного, але й руйнівного, разючого. Перечитаємо опису гроз у творах Тургенєва, що супроводжують пробудженню й наростанню, кульмінації прояву почуття У всіх повістях про любов герой Тургенєва не приховує своєї розгубленості перед почуттям, що нахлинуло: «…я почував каяття, жаль саме пекуче, любов — так! саму ніжну любов. Я ламав руки…
» , зізнається в безпорадності перед владою слова улюбленої: «Я ревнував, я усвідомлював свою незначність, я нерозумно дувся — і нерозумно раболіпствував… я в руках Зінаїди був як м’який віск» . Автор простежує найменші рухи душі оповідача, нюанси його станів, спостерігає прояву природи почуття, у тому числі й руйнівні властивості страсті. У повісті «Весняні води» Дмитро Павлович Санин щиро й жагуче закоханий у дівчину італійського походження — Джемму, вони обоє молоді, гарні собою, досить забезпечені, вільні у виборі долі й, здавалося б, ніщо не може бути перешкодою до їхнього щастя. Але в пориві захоплення випадково зустрінутою замужньою жінкою, Марьей Миколаївною Полозовой, Санин не знаходить у собі сил протистояти потягу, що нахлинув на нього, до глибоко далекому йому людині: «…Санин у своїй кімнаті стояв перед нею, як загублений, як загиблий…
— Куди ж ти їдеш? — запитувала вона його.
У Париж — або у Франкфурт? — Я їду туди, де будеш ти, — і я буду з тобою, поки ти мене не проженеш, — відповідав він з розпачем і припав до рук своєї володарки Вона визволила їх, поклала їх йому на голову — і всіма десятьома пальцями схопила його за волосся. Вона повільно перебирала й крутила ці безмовні волосся, сама вся випрямилася, на губах зміїлося торжество — а ока, широкі й світлі до білизни, виражали одну безжалісну тупість і ситість перемоги. У яструба, що когтит пійманого птаха, такі бувають ока». чиМожемо ми дорікати героя за прояв щиросердечного сум’яття, слабості? Узагальнюючи подання учнів про образ природи у творчості И. С.
Тургенєва, запропонуємо їм зіставлення чорнових і остаточних варіантів тексту вірша в прозі «Природа». Природа — одна з ведучих тим і в «Віршах у прозі», і у всій творчості письменника. У вірші «Природа» — це «велична жінка у хвилястому одязі зеленого кольору», що не тільки прекрасна й по-материнському турботлива: «усе тварини мої діти», але й безжалісна: «я однаково про їх піклуюся — і однаково їх винищую».
Людина змушена підкоритися її законам, але він не в змозі осягнути вищого змісту її дій: «Але добро… розум… справедливість…
— пролепетав я знову. — Це людські слова, — пролунав залізний голос.
— Я не відаю ні добра, ні зла… Розум мені не закон — і що таке справедливість? Я тобі дала життя — я її відніму й дам іншим, чирвам або людям… мені однаково…
А ти поки захищайся — і не заважай мені! » Все живе безмовно підкоряється законам природи від незначної травинки до зірки, що покотилася, і тільки людина не може упокоритися з тим, що «день визначений прийде — і переверне його човен» життя.
Але чи не так неспроможний він перед її безжалісним ликом? Повість «Ася» завершується міркуванням оповідача: «Я зберігаю, як святиню, її записочки й висохла квітка гераниума, та сама квітка, що вона ніколи кинула мені з вікна. Він дотепер видає слабкий захід, а рука, мені давшая його, та рука, що мені стільки разів довелося пригорнути до губ моїм, бути може, давно вже жевріє в могилі… І я сам — що сталося із мною?
Що залишилося від мене, від тих блаженних і тривожних днів, від крилатих надій і прагнень? Так легкий випар незначної травички переживає всі радості й всі прикрості людини — переживає самої людини».
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Міркування И. С. Тургенєва про любов і щастя