Невмирущість духовної краси в драмі Лесі Українки «Лісова пісня»
Хто не знає української поетеси Лесі Українки? Ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. І як наслідок роздумів Лесі — поява її Мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. Мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — Лісовиком, Водяником, Русалкою, Потерчатами, Перелесником. Біль, завданий комусь із її сестер чи братів, — навіть березі — віддається болем у її серці. Мавка просить Лукаша, який хоче наточити з берези соку:
Не
У Мавці ніби переплелися і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. Навіть очі Мавки поєднують у собі все розмаїття природи:
…тепер зелені… а були, як небо сині… О! Тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні, чи, може, карі…
Вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. Мавка припала до душі Лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». Це допомагає їм порозумітися, адже Мавка — все ж таки —
Але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. В душі Лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька Лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців.
Скільки У дядька Лева добра в душі, він радіє усьому живому! Люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». Тоді і Лісовик заклявся, «що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому ЛІСІ». І Мавка розуміє, що дядько Лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. Він усвідомлює:
Що лісове, то не погане… усякі скарби з лісу йдуть.
Тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. А сам дядько Лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло:
Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу… отут під дубом хай і поховають…
У кінці свого недовгого життя і Лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. Але для цього знадобилось Лукашу побувати в шкурі вовка.
Зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «Та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати Лукаша; за це й були вони покарані силами природи.
Лише Мавка поєднує в собі і людське, і лісове. Саме такою, на думку Лесі Українки, і повинна бути людина — адже і Мавка тепер має душу. Ця гармонія, ця краса буде жити вічно. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець.
Так, образ Мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, допомагаючи, людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. І тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». Це буде голос Мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «Грай же, коханий, благаю!»
Невмирущість духовної краси в драмі Лесі Українки «Лісова пісня»