Оповідання О. І. Солженицина «Матрьонин двір»
Росія багата не тільки безмежними просторами, родючими землями, фруктовими садами, але й неабиякими людьми, праведниками, обдарованими чистою, божественною енергією. Вони дивляться на нас ясними проникливими очами, начебто заглядають у душу, так, що нічого від них не сховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими благами заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишнім гідно перебороти всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очиститися. І що б про них не говорили, скільки б не дивувалися їхньої невибагливості,
Залізниця чорною змійкою тікає за обрій, по ній все так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але «на сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви по гілці, що йде до Мурома і Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід». Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість.
Тільки машиністи знали і пам’ятали, від чого це все. Так Ігнатич, що оповідає про ту гірко-безглузду трагедію. «Матрьонин двір» — це оповідання про нещадність
Це оповідання, як зауважував сам автор, «повністю автобіографічне і достовірне», по батькові оповідача — Ігнатич — співзвучно з по батькові О. Солженицина — Ісайович. Дія відбувається у 1956 році, через три роки після смерті Сталіна. Люди ще не знають, як жити далі: з «курної гарячої пустелі» незліченних таборів вони попадають «просто в Росію», щоб назавжди загубитися де-небудь у середній смузі — «без жари, з листяним рокотом лісу».
Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина мала можливість влаштуватися хіба що носилки тягати. Навіть електриком на чимале будівництво її б не взяли. А тепер — можете вчителювати. У відділі кадрів, куди випливало звернутися по питанню працевлаштування, «кадри вже не сиділи за чорними шкіряними дверима, а за заскленою перегородкою, як в аптеці».
Повітря було просто наелектризоване волею. У той рік швидких змін оповідач вертається в новий світ з тих країв, звідки ще недавно живим мало хто міг повернутися. Влаштувався він вчителем у містечку, «де не кривдно б і жити і вмерти», у Високому Полі. Уночі лише тихе шелестіння листя по дахах, удень нізвідки не чутно радіо і все у світі мовчить. Але людина бідує щодня в сніданку й обіді, а хліба у Високому Полі не пекли, та й нічим їстівним не торгували.
Що ж, шляхетні працівники відділу кадрів змилостивилися над оповідачем і направили його в Торфопродукт. У цьому селищі змішалися дві епохи — «одноманітні штукатурені бараки тридцятих років і, з різьбленням по фасаду, із заскленими верандами, будиночками п’ятидесятих». Але жителі й тих, і інших рівною мірою вдихали сморід і кіптяву з фабричної труби.
От куди може завести мрія про тихий куточок Росії!
Але краще вільно вдихати фабричні вихлопи, чим насолоджуватися красою природи за колючим дротом. На торф’яному селищі мандрування оповідача не закінчилися. Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусіднім сільці з назвою — З, я кА нічого не говорить, у будинку «із чотирма віконцями… й із прикрашеним під теремок горищним віконцем». Побудували хату давно і добротно, на велику сім’ю, а жила в ній тепер самотня жінка років шістдесяти.
Безмовну, із круглястим жовтим, хворим обличчям господарку кликали Матрьона. Про неї ми довідаємося набагато більше, ніж про оповідача. Ця жінка з невигадливим, сільським ім’ям багато працювала, незважаючи на хворобу, працювала безкоштовно: «не за гроші — за палички». Пенсію їй не платили.
У Матрьони в хаті жила кішка, підібрана з жалості, миші й таргани.
«Але не тому були миші в хаті, що кішка з ними не справлялася — вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступні були миші для кішки через те, що хтось колись обклеїв Матрьонину хату зеленуватими шпалерами, так не просто в шар, а в п’ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали — і вийшла як би внутрішня шкіра на хаті.
Між колодами хати і шпалерною шкірою миші і проробили собі ходи і нагло шаруділи, бігаючи по них навіть і під стелею».
Солженицин описує сільський побут з неабиякою часткою іронії.
Матрьона Василівна хату не жалувала ні для мишей, ні для тарганів, тому що в шурхоті мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тарганів не було нічого злого, не було неправди. Шурхіт був її життям. Матрьона відрізнялася працьовитістю — вставала в чотири-п’ять ранку, «тихо, чемно, намагаючись не шарудіти, палила російську пічку, ходила доїти козу, по воду ходила і варила в трьох чавунцях». Матрьона нікому не могла відмовити в допомозі — без неї жодна оранка городу не обходилася.
Грошей вона не брала, одержувала задоволення, приплив сил від роботи. Матрьонина покірність ішла від серця. Вона не прислужувала, а служила навколишнім, завжди була готова поділитися останнім. Матрьона Василівна — людина не від миру цього. Її діти вмерли в дитинстві, на війні безвісти пропав чоловік. Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все ж таки жінка не озлобилася, залишилася привітною, відкритою і безкорисливо чуйною.
Матрьона в Солженицина — втілення ідеалу російської селянки. Її вигляд подібний до ікони, життя — житію святої. Її будинок — наскрізний символічний образ оповідання — як би ковчег біблійного праведника Ноя, у якому він рятується від потопу разом із сім’єю і парами всіх земних тварин, щоб продовжити рід людський. Матрьона — праведниця. Житіє святої повинне завершуватися щасливою смертю, що з’єднує її з Богом. Однак смерть героїні гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Фадей, примушує Матрьону віддати йому її світлицю.
Безвідмовна Матрьона гостро відчуває провину перед Фадеєм — незадовго до першої світової війни вона стала його нареченою, але, впевнена, що той загинув на фронті, вийшла заміж за Фадєєва брата. Втрата світлиці і раптова пропажа кішки передвіщають загибель будинку Матрьони і її смерть. Бути може, вона й передчувала негарне — боялася пожежі, боялася блискавки, а найбільше чомусь — поїзда.
Під поїзд вона і потрапила. Загибель героїні — символізує жорстокість і безглуздість світу, у якому вона жила.
Спочатку оповідання називалося «Не стоїть село без праведника» — по російському прислів’ю. Праведниця-селянка жила в оточенні недоброзичливих і корисливих колгоспників. Їх убога і нещасна доля мало чим відрізнялася від існування табірних в’язнів. Вони жили по споконвіку заведених порядках. Навіть після смерті Матрьони, що зробила для всіх так багато добра, сусіди не дуже переживали, хоча і плакали, у хату йшли з дітьми, начебто на спектакль. «Ті, хто вважав себе покійниці рідніше, починали плач ще з порога, а, досягши труни, нахилялися голосити над самим обличчям покійної».
Плач родичів був «свого роду політикою» — у ньому кожний викладав свої власні думки і почуття. І всі ці голосіння зводилися до того, що «у смерті її ми не винуваті, а щодо хати ще поговоримо!». Оповідання «Матрьонин двір» неможливо читати без сліз. Ця смутна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора.
Тому з таким співпереживанням і гордістю читається оповідання — адже залишилися ще на землі російської праведники, без яких не стоїть ні село, ні місто, ні вся земля наша.
Оповідання О. І. Солженицина «Матрьонин двір»