Поет і натовп у поезії «Альбатрос» Шарля Бодлера
Шарль Бодлер є одним із зачинателів символізму. Свій творчий шлях він розпочинав разом з поетами-парнасцями. Французькі поети намагалися довести, що поезія має бути вищою за будь-яке літературне мистецтво, тут має панувати краса, пластика, досконалість форми та логіка думки. Єдиною формою, вартою уваги, парнасці обрали сонет — старовинну канонічну форму вірша, якою користувалися і Шекспір, і Петрарка. «Парнас,» ~- саме таку назву обирають митці для себе, бо на горі Парнас жив Аполлон, бог мистецтв, музики й сонця.
Поети і себе, і своє
Але я думаю, що відношення тут пряме. Поети-парнасці вважали себе майже небожителями. Якби ж не оце словечко «майже».
Адже жити їм доводилося на звичайній землі, у реальних умовах, серед різних людей. І полетіти просто в небо, і бути тільки там не виходило. На крилах натхнення, наприклад, сприймає Бодлер Велику французьку революцію. Саме в. ній він бачить можливість оновлення суспільства, держави, людини.
Поет бере активну участь у революції, а після
Філософське осмислення життя людини в цьому світі — основа віршів Бодлера. Свою поетичну збірку він назвав «Квіти зла». Вже у самій назві поєднав поет дві протилежності: квіти — символ прекрасного, і зло — символ темної сили. Поет ніби ясно побачив перед собою дві сторони життя — темну і світлу, він все частіше зустрічає ці суперечності в житті. І в його віршах можна побачити таку антиподність: людина ніби розділена на дві частини. Одна її половина тягнеться до Бога, несе в собі позитив, гармонію, хоче рости духовно, вдосконалюватися, інша ж половина тягне до утробного, тваринного існування і шукає насолоди у життєвих гріхах, в ницих падіннях.
Ось така роздвоєність притаманна і самому поетові. Бодлер бачить себе окремішньо від усіх людей. До шести років він був щасливою дитиною, мав найкращого друга — батька.
Але раптом батька не стає, його забирає смерть. У родині з’являється чужа людина — вітчим.
Може, він і непогана людина, але це не батько. Чорнота обступила малого хлопця. Мати зайнята своїм щастям, а дитина — нещастям. Із раннього віку поселилася в душі Шарля туга-печаль. Пізніше цей розрив із родиною тільки поглиблювався, хоч ніби батьки старалися для його ж добра: дбали, щоб він не зв’язувався з поганою компанією, відправляли подалі від приятелів — у заокеанські колонії. Ніхто не розумів і не хотів зрозуміти душу юнака. І поезія «Альбатрос» розкриває саме таку проблему — коли людину, яка є не такою, як усі, осміюють, не розуміють. «Альбатрос» — вірш про птаха, якого впіймали матроси і знущаються, сміються над ним.
Цей красивий птах, «владар блакиті», який у небесах вільно й сміливо літає, розправивши свої величні крила, на землі перетворюється на незграбу — ходити по землі він не вміє і тільки важко волочить свої могутні крила. Матроси заради розваги впіймали альбатроса і тепер потішаються над ним: «той тютюновий дим у дзьоб йому пускає, а цей, дратуючи, кульгає, мов кривий».
Альбатрос «сумно тягне приборкане крило» і «знесилено стукає». Птах звик літати «серед хмар, як блискавка в імлі», і раптом виявляється зовсім безпорадним перед зграйкою звичайних людей, сірого натовпу. їм дозволено сміятися, бо зараз птах слабший за них, він не може оборонятися, він ніби на «чужій території». Так і поет у цьому житті. Звичайні люди сміються над ним. Жорстокість людини часто переходить дозволені межі.
Люди здебільшого хочуть бути такими, як усі, і їм незрозуміла ні інша думка, ні інша поведінка людини. Головне, що ця «біла ворона» відрізняється від усіх і вже тому заслуговує на покарання.
Мені ніколи не здавалося це правильним. Я вважаю, кожна людина має право на вільну поведінку, вільне слово. Адже чим більше різних оригінальних думок, ідей, людей, тим цікавіше.
Адже якби всі були однаковими, то люди б ніколи не винайшли ні літака, ні комп’ютера, ні мобільного телефоне. Не кожен у цьому житті може зберегти в собі поета. Авжеж, простіше бути таким, як усі — цілішими крила будуть.
Але ж без альбатросів життя буде зовсім нудним. І що ви будете бачити,’люди, там, у безодні неба, коли у височині не буде «володаря блакиті»? Шарль Водлер не витримав життєвого двобою, але й не перетворився з білої ворони на звичайного горобця. Саме тому ми про нього говоримо й після його смерті! І наостанок з цього приводу цитата М. Рильського:
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, Ця старосвітчииа, цей дикий смак, Ці мрійники без крил…
Поет і натовп у поезії «Альбатрос» Шарля Бодлера