Поезія М. Вороного
М. Вороний Народився на Дніпропетровщині в ремісничий родині. Освіту здобував у ремісничих училищах, звідки був виключений за революційну діяльність. Був під наглядом поліції, не мав права навчатися у вищих навчальних закладах Росії. Продовжив навчання у Віденському та Львівському університетах. Деякий час був режисером в українському театрі «Руська бесіда», актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксагансько-го.
З 1910рокужив у Києві, але у 1920 році, не сприйнявши нової влади, емігрує. Наприкінці 20-х років повернувся в Україну. У 30-х роках
М. Вороний — поет, перекладач, літературний критик. Автор збірок поезій «Ліричні поезії» , «В сяйві мрій» , «За Україну» , «Поезії» . Твори Вороного розраховані на інтелектуально розвинутого та естетично підготовленого читача, вихованого на творах світової класики. Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична.
Про це, насамперед, свідчить поема «Євшан-зілля», яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови — ось основний ідейний зміст поеми. її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський
У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі.
Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля», — сказав хан. Гудець знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні.
Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.
Рідний степ — широкий, вільний Раптом став перед очима, з ним І батенько нещасний!!!
Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Нішо тепер не в змозі зупинити юнака. Краше в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій У славі й шані пробувати! — злітають з його уст слова, і він, «оминаючи сторожу», крадькома простує «в рідний степ, у край всемилий», бо найдорожче для людини — її рідна земля і воля. Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.
З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:
Україно, мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись «співали-віщували заповіти благородні». Ось чому тепер «манівцями блукаємо без дороги», І поет справедливо ставить запитання:
Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, Що на певний шлях направить, Шлях у край свій повороту!
Поезія М. Вороного