Про казки Льюиса й Толкина
Казки цих двох письменників зараз уже знають і в Росії. Вийшов «Владар кілець» і кілька оповідань Толкина, виходять казки Льюиса. В усьому світі їх друкують безперестану — виходить, люблять.
Чи полюблять у нас, невідомо, але було б дуже добре, якби полюбилися Насамперед треба сказати небагато про цих двоє людей. Вони були вченими, філологами й викладали в Оксфордском університеті, де поступово утворився дружній письменницький кружок. Ще в 20-х роках ці скромні, тоді зовсім непомітні філологи твердо стали проти смаків і думок часу.
Пізніше
Вони жили на християнський капітал; система їхніх моральних цінностей недалеко відійшла від християнства. Чогось вони соромилися, щось уважали забороненим, бити лежачого не дозволялося, захищати своє — теж. А отут колишні слабості стали моральним імперативом. Виявилося, що придушувати бажання — шкідливо, соромитися — нерозумно.
Виникали культ
Зараз такий набір поглядів стерся, але не зник. Так пласко й прагматично судять уже не «інтелектуали», а самі звичайні люди.
Здавалося б, їм корисно побачити себе з боку й жахнутися — але в тім-те й суть такого людського типу, що він себе побачити не може. Тоді виходить, що Льюис пише в порожнечу :- і знову не так; слава Богові, є таємнича крапка, у якій людина ще не перемінилася, але як би повернувся.
Властиво, всі притчі розраховані саме на це. Колись в оповіданні про патера Брауне Честертон написав: «Хто гірше вбивці? — Егоїст».
Цю фразу можна поставити епіграфом до притч Льюиса й Толкина. Важливий, торжествуючий, перемігший не стане в них героєм; смішн і негероїчний — стане. А головне — куди звернений погляд, на себе або на інші. Багато століть назад Блаженний Августин розділив мир на два гради, два царства: ті, хто любить Бога так, що забули себе, і ті, хто любить себе так, що забули Бога.
У Льюиса є Аслан, у Толкина іноді просто «Бога ні», а насправді мир у них осмислений, нітрохи не схожий на безбожний, абсурдний мир сучасної їм літератури.
Град їхніх героїв складається з тих, для кого в центрі не їхні дорогоцінні примхи, а інші люди або звірі; чим ближче людина до цьому, тим краще він для Льюиса й Толкина. Треба сказати, що цей град дивно затишний.
Іноді він середньовічний, іноді — сучасний, але ніколи не буває неприютним. Деякі критики вважають, що в Льюиса він веселіше, що в нього — світло із плямами тьми, а в Толкина — плями світла, оточені тьмою.
Але, втім, про це нехай судить читач. Взагалі ж читачеві можна позаздрити: якщо він уперше ввійшов у мир цих письменників, він відпочине й порадіє там. Це добре саме по собі, але ще краще, якщо він побачить, відклавши книгу, що живе в такому ж світі.
І Льюис, і Толкин для того й писали, щоб людина побачила це й постарався додержуватися відповідних законів
Про казки Льюиса й Толкина