Рідна природа в лірику єсеніна
Твір по літературі: Рідна природа в лірику єсеніна
Сергій Єсенін — співак Русі, і в його віршах, по-російському щирих і відвертих, ми відчуваємо биття неспокійного й ніжного серця. У них «російський дух», у них «Руссю пахне». Він як би створений спеціально для поезії. Розгонисті, дивно росіяни вірші поета повні серцевої теплоти й щирості, жагучої любові до безмежних просторів рідних полів, «невичерпний сум» яких умів він так емоційно й так лунко передати
Запас дитячих вражень був у Єсеніна великий. З дитинства перед його
Улітку в заплаві розцвітає багатобарвний килим нескінченних лугів, розсічених безліччю струмків і річечок, озер і ставків. Ліворуч Оки розкинувся могутній ліс, по праву — нескінченна степ, Русь «без кінця й без краю», про яку складалися пісні й казки
Уже перші задерикуваті й звучні вірші Єсеніна відбивають мир багатобарвний і радісний. Усе в ньому живе й дихає, розвивається.
Есенинская зима «співає й аукає над хащею волохатого лісу», «метелиця килимом шовковим стелиться», і «голодним воробушкам під вихри сніжні сниться весна».
У його перших віршах уже чується самостійний голос майбутнього великого поета, що гаряче любить і гостро почуває рідну природу в багатьох, часто ледве вловимих, відтінках. Нам відкривається прекрасний мир квітів, звуків, заходів. Порівняння й метафори допомагають Єсеніну розкрити його у своєму природному різноманітті. Есенинская блискавиця не просто світить у темній ночі, сніп її променів розсипається в ніжних струменях хмар, звільняючись від єднального паска: «Розперезала блискавиця в темних струменях пасок». А місячний промінь поет уподібнює срібному перу, зоря в нього асоціюється з маковим кольором, у сонній тиші зимового лісу чітко горять сніжинки в золотому вогні місяця, «зоря, ліниво обходячи навкруги, обсипає гілки новим сріблом», роса перетворюється в сині клоччя на зелених кущах лугів.
Зів’янення природи, час, коли, як писав інший великий поет, палахкочуть «у багрець і золото одягнені ліси», Єсенін уподібнює пожежі, осінь — палієві, звідси образ: «Гіркий захід чорного гару, осінь гаю підпалила». Здавалося б, протиприродний для осені запах лісу знаходить виправдання, якщо представити голі дерева, «спалені пожежею осені».
У Єсеніна й колір, і звук дивно з’єднуються в одному образі: «дзвінкий мармур білих сходів», «хвойною позолоттю взвенивает ліс», «синій брязкіт підків», «стозвонние зеленячи». З реального сільського життя черпає поет чудові образи: «немов космища кудесниц, зірки в яблунях висять», «по лощинах чорних ріллей пряжа виснежного льна», «на рівнині ллється березове молоко», «хмари в’яжуть мережива», «світанок рукою прохолоді росою збиває яблука зорі».
Дивне вміння поета знаходити всі нові й нові неповторні відтінки: якщо білий колір черемшини Єсенін зрівняв один раз зі снігом: «сипле черемшина снігом», те далі виникає інший образ: «як заметіль, черемшина махає рукавом». Іноді образи прямо протилежні. У першому випадку сніг черемшини підкреслює свіжість зелені й роси, красу «шовкових трав», «смолистий захід сосни», «буйну принадність весни» і викликані нею радості поета. У другому — узята не принадність буйного оп’яняючого цвітіння черемшини, а її білий колір, що уподібнений холодності заметільного кольору снігу, покликаного підкреслити незатишність, невпорядкованість краю забутого й занедбаного, зухвалого в поета почуття досади, гіркоти, жалю. Тому й колір черемшини перетворюється в холодну й неприємну заметіль, під сніжні вихри якої у вікна занедбаних избенок стукається смерть
Берізка привертає увагу поета своєю стрункістю, білизною стовбура, густим оздобленням крони. Її неяскравий, але витончене вбрання викликає у свідомості поета ряд несподіваних асоціацій. Галузі берізки перетворюються те в «шовковисті коси», те в «зелені сережки», а колір її стовбура — те в «березове молоко», що ллється по рівнинах рідної землі, то в «березовий ситець». При подуві літнього вітру галузі берізок колишуться й, «як сережки», дзенькають. Звідси образ: «У гаї по берізках білий передзвін».
Поет дуже вдало помічає подібність стрункої берізки з дівчиною, а її сережки, що прикрашають, і коси — з галузями дерева. От чому дзенькіт сережок берізки нагадує йому дівочий сміх, а дівочий сміх дзенькає, як галузі берізки: «Мені назустріч, як сережки, продзвенить дівочий сміх».
Росія представляється поетові як безкрайні простори рідних полів, лугів, лісів, рік і озер, наповнених багатоголосими звуками, пофарбованими в мінливі кольори, зі своїми заходами й усім, що становить почуттєвий мир, що перебуває в посто янном русі й зміні: те сліпуче білий, з виттям і свистом заметілі, те яскраво-зелений, те багряний і рудий, часом закований у лід і разливающийся повіддя, те хмурий і похмурий, а те червоний, нескінченно глибокий, у променях зір і блискавиць. Синь стає те мороком, те волошками «у серці світиться», те, персоніфікуючи простори Русі, «ссе очі» і перетворюється в блакитну Русь. Колір асоціюється з Батьківщиною, що, у свою чергу, бачиться поетові те синьої, те голубой, те малинової, те білої.
Ліричний талант Єсеніна видний навіть в оформленні рядків, строф і окремих віршів. Радість і горе, буйство й сум, що наповнюють його вірші, він виражає небагатослівно, домагаючись виразності в кожному слові, у кожному рядку. Декількох рядків йому досить для створення закінченої і яскравої картини. Наприклад:
По лузі зі скрипом Тягнеться обоз —
Сухуватою липою Тягне від коліс
Усього лише кілька слів, але ними сказано багато чого — відбите й місце дії, і його образ у звуках і заходах. Створену поетом картину обозу, що рухається, можна бачити, чути, обонять.
Творчість Єсеніна — дуже суперечливо й неоднорідно, порию безпросвітно смутн і безвихідне, порию життєрадісне, бадьоре й що сміється. Але саме в лірику виражене все, що становить душу есенинского творчості: до країв наповнені нев’янучою свіжістю картини російської природи — «повіддя» самих таємних, самих інтимних людських почуттів
Рідна природа в лірику єсеніна