Щиросердечна принадність російської жінки в образі Дар’ї
Поема написана в післяреформений час, коли кріпосної залежності вже не існувало, але поет говорить про рабів, тому що селянське життя не полегшало й світлішай: важка праця, що не завжди дозволяла бути ситим, повне безправ’я — все це залишилося. І важче всього доводилося жінці, що зобов’язана була «до труни рабові покорятися». Такий несправедливий, виродливий пристрій життя виглядає в поемі тим чудовищнее, що Дар’я — одна з тих російських жінок, у яких з’єдналися кращі якості народу Усе схильні сприймати главу IV як зображення
Треба, щоб Читачі помітили зовнішню й внутрішню красу жінки, намальованої поетом. Вона скромна й горда, їй властиве почуття людського достоїнства. Але вона не дивиться на людей свисока: «… завжди терпляча, рівна…», Дар’я сильна втруде.
Відношенням до праці міряє вона й людини: «…не жалюгідний їй злиденний убогий», якщо в його злиденності винне неробство: «…вільно ж без роботи
…У лиху — не злякається — урятує: Коня на скаку зупинить, У палаючу хату ввійде!
И нехай зрозуміють Читачі, що це сказано не просто «для краси». Бувало, що перелякані коні в скаженій скачці розбивали сани, калічили сідоків. А дерев’яні росіяни села в сильний вітер вигорали що називається вщент. Безтрепетна сміливість потрібна була, щоб допомогти односільчанам у таких нещастях Щиросердечна принадність російської жінки розкривається й у тім, як вона вміє веселитися в рідкі хвилини відпочинку.
Помітимо, що сміх її названий «серцевим», тобто идущим від серця, щирим і добрим. Але радісні, світлі фарби глави не повинні заслонити важливу деталь: адже найбільше, чого може домогтися велика трудівниця,- «сімейство не б’ється в нестатку». А наскільки хитко таке благополуччя, показує доля Дар’ї:
И ти красотою дивувала, Була й спритна й сильна, Але горі тебе висушило, Заснулого Прокла дружина!
И тут неминуче виникає питання про причини страшного горя, що обрушилося на героїв некрасовской поеми. Треба вдуматися в текст глави XII, що зображує хвороба й смерть Прокла. Те, що він простудився в дорозі, можна зрозуміти як нещасну випадковість. Але те, що йому треба було щозими після важкої літньої роботи відправлятися у візництво,- це не випадковість, а необхідність. «Літо він жив работаючи, Зиму не бачив у себе, Ночі про нього помишляючи, Я не стуляла очей»,- згадує Дар’я. Усе, що трапилося із Проклом,- звичайна справа.
Скільки селян замерзало в степу, горіло в лихоманці на підлозі постоялих дворів! І Прокл, видно, потрапив у буран і простудився, може бути, могутній його організм і впорався б із хворобою, так довелося йому «те в жару, то в ознобі три дні за підводою крокувати». У цьому позначилися, звичайно, і кабальні умови його праці Картини лікування Прокла якщо й здатні викликати посмішку, те сумну й співчутливу. Треба, щоб все це зрозуміли. Перед нами звичайна трагедія селянського життя. Одного чи Прокла так лікували?
Були в народній медицині вірні засоби, добуті віковим досвідом. Минулого й засобу, породжені віковою темрявою. Звичайно, односільчани Прокла намагалися допомогти йому, чим могли. Кожний пропонував, що знав, а вуж, що годиться й від якої хвороби, де отут було розбирати.
Навіть рада ходебщика Феди був викликаний, треба думати, самим щирим співчуттям. Ця колишня людина, може, чув, що комусь десь такий спосіб допоміг — «покласти під ведмедя», але від гарячки або від припадків — цього він уже, вірно, не знав Варто пам’ятати, пояснюючи це місце, що в народних звичаях, зображених поетом, своєрідно сполучаються марновірства з поетичністю. Скажемо, «пітний хомут» повинен був передати хворому витривалість коня; вода «з дев’яти веретен»1-дев’яти різних колодязів — теж повинна була додати хворому сили: недарма в народу така безліч прислів’їв про чудесні властивості води2, недарма й у казках герої так часто воскреють за допомогою мертвої й живої води Але жила в народі й такім прислів’ї: «Береженье краще во-роженья». Досить було в селян підстав і для сумнівів у силі змов і заклинань. От і Дар’я зрозуміла, що нема чого більше чекати від ворожеек і порадників.
Одна в неї залишилася надія — свята ікона. Дар’я чула, звичайно, не раз про те, як рятувала ікона. У такій поголосці змішувалося всяке: і хитрість церковників, що одержували величезні доходи з так званих «чудес» , і надія змучених людей на чудо, раз більше не на що сподіватися, і роздутий до крайності який-небудь випадок, коли щира віра хворого в рятівну силу ікони допомогла перебороти хворість А отут ще ікон-те, говорили, була «виявлена», тобто «нерукотворна» , що з’явилася чудово. Те, що/Дар’я відправилася за іконою,- свідчення не стільки її марновірств, скільки її любові до чоловіка і її відваги.
Хуртовинною ніччю піти пішки в «монастир віддалений»- для цього потрібна була більша щиросердечна сила Некрасов не малює переживань Дар’ї, що повернулася з монастиря. Але він так розповів про це, що ми яскраво уявляємо собі все що відбувається: Дар’я ледве не бігла всю зворотну дорогу, переповнена надією, от вона відчинила двері в хату:
Хворий вуж безмовний лежав, Одягнений, як у труну, причащенний, Побачив дружину, простонал И вмер…
Ми догадуємося, як чекав дружину вмираючий Прокл. Тут кожна деталь дорогоцінна й багатозначна. Адже хворого одягають «як у труну» і причащають, коли він уже зовсім безнадійний. Але Прокл не міг умерти, не побачивши ще раз своєї Дар’ї.
Напевно, не часто говорив він їй ласкаві слова — до того чи було в тім житті, заповненої щоденною й нескінченною працею. Але ми розуміємо, як він любив дружину У некрасовской поемі є важлива особливість, яку необхідно врахувати при коментуванні: почуття її героїв глибоко заховані. Ми найчастіше лише догадуємося про те, що відбувається в їхніх душах, по їхніх стриманих словах, по їхніх учинках.
Чому саме таку манеру обрав Некрасов? Трагічна історія, про яку розповідає поет, вимагала простоти й стриманості. Та й самим селянам властиві були щиросердечна мужність, витримка, небагатослівність у прояві почуттів. Згадаємо, як «тихенько», «неголосно» ридала Дар’я:
Горда ти — ти плакати не хочеш, Кріпишся, але полотно гробовий Слізьми мимоволі ти мочиш, Зшиваючи моторною голкою
И старі батьки так само сдержанни у своєму нескінченному горі. Один тільки раз ми чули, як виражають своє горе рідні Прокла, оплакуючи небіжчика. Але це покладалося й за звичаєм.
В обряді прощання з померлим був такий момент — плач над покійним. І Некрасов у главі IX першої частини зображує цей звичай, що вимагав, щоб рідні «вили», «голосили», голосили над труною померлого Цей плач був вираженням горя в традиційних народно-поетичних формах і разом з тим вираженням поваги й любові до покійного, проголошенням його людських достоїнств перед усім миром. Тут можливе зіставлення тексту поеми з народними голосіннями:
Устань, прокинься так, мила ладка, Ти відкрий так очі ясні Погляди-тко так, мила ладка, На мене так ти, на бідну, На мене так ти, на гірку, На свій^-те милих детушек.
Поет показав страшне, непоправне лихо, що обрушилася на селянську сім’ю. Він переконав нас у тім, що це не випадковість, а типове явище в гіркому житті російського селянства. Але поет разом з тим розкрив внутрішній мир таких чудових, таких прекрасних, мужніх і сильних людей. Це й дозволяє бесіду про першу частину укласти не сумними й безнадійними, а оптимістичними міркуваннями
Щиросердечна принадність російської жінки в образі Дар’ї