Суперечливий образ Анни Кареніної в однойменному романі Льва Толстого
Кажуть, що зрозуміти — це пробачити… Хто, як не я — автор, «родитель» своєї героїні, мав би краще зрозуміти народжену мною? Я зрозумів свою героїню, свою Анну, але простити не зміг. Люблю її усім серцем, душа болить за неї, плачу разом із нею над її дитиною, над коханням, над заплутаним життям, але суд над нею має вершити тільки Всевишній і її власна душа.
Покарання — це не те, що стається з твоїм тілом, найважливіше покарання — те, яке відбувається з кожним із нас усередині, воно йде від самої людини. «О как убийственно мы любим,
Він у віршах та у своєму житті це відчув. Втратив він свою Денисьєву, втратив. А чому? Може таки правий я: треба берегти своє, дане Богом, берегти шлюб, свою дружину, дітей.
Бо шлюби вершаться на небесах. Людина ж гордовита та має багато похоті. Не може подолати свої пристрасті, потяги, інстинкти — і зрештою, розплачується за це.
У романі «Анна Кареніна» я понад усе любив «мисль сімейну». У «Війні і мирі» на першому плані була «мисль народна». Саме тоді ми
Якби не вона, моя кохана дружина, мені б не так просто було написати цей роман. Але завдяки нашому подружньому щастю я був переповнений легкості, натхнення. Писалося швидко, зупинятися не хотілося. Софія завжди допомагала мені: уважно слухала, переписувала начисто мої чернетки.
Ще тоді я зрозумів — ось вона, основа життя, основа людського щастя. Якщо кожна родина буде щасливою, буде берегти своє родинне гніздо, і так буде скрізь, по всій землі, то увесь світ стане сповненим щастя й гармонії. Ми, люди, як отой бджолиний рій: кожна маленька бджілочка несе малесеньку частку нектару до своїх сот, але зрештою ми маємо мед.
Здається, бджоли трудяться тільки для себе, але, як бачимо, приносять радість і здоров’я нам, людям. Звичайно, щасливе сімейне щастя не має робити людину такою, щоб її не хвилювали якісь загальнолюдські, соціальні, філософські питання. Усе це повинно мати місце, бо ми — люди.
Свій роман «Анна Кареніна» я розпочинаю словами: «Усі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива родина нещасна по-своєму». Будинок роману потрібно збудувати, і я роблю міцний остов — є чим пишатися! Якщо короткозорі думають, що я хотів описати тільки те, як обідає Облонський, які плечі у Кареніної, то вони помиляються. У всьому, що я писав, є. потреба це робити, усі думки, сюжетні сцени зв’язані, скріплені, сплетені між собою, інакше споруда роману розпадеться — зруйнується дім. Ось Анна, вона прекрасна у своєму простому чорному платті, чарівні її повні руки з коштовними браслетами, чарівна шия з намистом білосніжних перлів, чарівні легкі рухи маленьких ніг і рук, чарівне це обличчя в його живості.
Але щось жорстоке й жахливе вже витає над нею, воно є в ній самій.
Вронський кожного разу, схиляючи до неї голову в розмові, ніби хоче захистити її, врятувати, та не знає, як це можна зробити. Кожна зустріч із Вронським оточена трагедією: тут, на вокзалі під колесами потягу гине чоловік, потім їхня зустріч відбувається у снігову заметіль — усе крутиться в якомусь страшенному трагічному вихорі. І от Анна втяглася в цей вир, вона вже не знає, що з нею відбувається, але й не може себе зупинити. Так, це фатальне кохання, любов з першого погляду. Але ж якщо це так прекрасного чому жінка почуває себе незатишно, їй ніби соромно за те, гц’о відбувається між нею і Вронським?
Вона намагається навести лад у родині брата, а сама є такою самою, як Стіва. Тому й виникає в Анни сором. Крім того, вона заміжня, у неї є син, а ще — у Вронського теж є особливі стосунки з Кіті. Анна, дивлячись на Вронського, крім почуття кохання, відчувала ще більше приниження, огиду від того, що не могла встояти проти цієї облуди. Заради егоїстичного почуття Анна йде від рідного сина, свою материнську ласку вона віддає Вронському, і коли народжується від їхнього кохання маленьке дитя, — любові до дівчинки немає: Анна себе спустошила, витратила…
Вона згоріла у своїй пристрасті до красеня Врон-ського. Але Анна — сильна жінка, вона заради кохання здатна на все: переступає через свої звички, спосіб життя, тільки б бути з коханим. Але добивається тільки зворотного — відданість Анни стає обтяжливою для Вронського.
Зрештою, їй починають співчувати усі, її почуття стали зрозумілими іншим, але сама Анна вже не може з цим жити. Тут доречний образ свічки: Анна, як свічка, загоралася, спалахувала, то яскравіше, то майже гасла, і знову новий спалах осяював її життя, але «раптом свічка спалахнула яскравішим, ніж будь-коли світлом, освітила їй все те, що раніше було в пітьмі, затріщала, стала меркнути та назавжди потухла». Анна не сподівається на людське прощення — «щоб простити, треба пережити те, що я пережила.
А від цього позбав Боже».
Ось така моя героїня — піднесена й ница, щаслива й нещасна, добра й жорстока. Я написав роман про жінку, яка зрадила свого чоловіка, і це гріх. Я написав роман про самовбивцю — і це гріх. Але я зробив це задля великої мети.
Адже жінка — основа всього. Вона — мати. Жінка дає життя дитині, вона має бути порядною в усіх своїх життєвих стосунках, бо саме від неї навчаються діти, як їм будувати своє життя.
Урок Анни має застерегти тих, хто не хоче берегти своє сімейне щастя та думає, що пристрасть, нове кохання здатне зробити їх щасливими. Це примарна думка. Творіть своє щастя сьогодні, даруйте радість своїм близьким, «возлюбіть ближніх своїх» і вам відплатиться сторицею.
Суперечливий образ Анни Кареніної в однойменному романі Льва Толстого