Василь Стефаник «Кам’яний Хрест»
«З тих пор, як Івана Дидуха пам’ятали в селі хазяїном, з тих пор він мав усього лише одного коня й малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у пристяжь, сам себе в борозну…» Так разом з конем і підпрягався до будь-якої роботи. Іван Дидух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалував більш, ніж себе. Десять років отслужил Іван у царській армії.
А як прийшов з війська додому, те не застав ні тата, ні маму, лише хату завалену.
А всього маєтку залишив йому тато букату [шматок] горба в найвищому й самому гіршому місці сільського
Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переламаним. «Але хоч той горб його переломив, то врожаї давав добрі.
Іван бив палі, бив кіл, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, голила, вивернуті плугом] трави й обкладав свою частку навколо, щоб дощі не змили перегній з поля. Століття свій прожив
Те так він їх учив, що ніяка не могла вступити на подвір’я й покопати гній. Їв Дидух на крамниці, а не в стола, пояснюючи це незвичкою.
«От такий був Іван, дивний і з натурою й з роботою». «Гостей в Івана повний будинок, хазяї й господарки. Іван розпродав усе, що мав, тому що сини з жінкою насмілилися їхати в Канаду, а старий повинен був наприкінці направитися». Зібрав Іван ціле сіло й прощався з усіма, дивлячись на знайомі особи, начебто хотів навік запам’ятати.
Так дивиться на воду камінь, що «нижня хвиля точить… з води», «як на втрачене щастя».
Іван бажав здоров’я односільчанам, звертаючись до кожного, з ким поруч жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким вів холостяцьке молоде життя. Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синівське весілля, але прийде їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово. «Але спасибі говорю вам червоне, і дай вам бог дасть, що собі в нього бажаєте. Дай вам боже здоров’я, дідові Михайле… — Кумі Івані, дай вам боже прожити ще в цьому світі, і дай господь милосердний щасливо впровадити вас на місце.- Тимофій, кум, я хочу до вас напитися.
Дивуюся вам, та й ми, як говорив, молоді лета нагадують си… Ба, де, кум, ті роки наші! Ану ж бо переживіть, та й побачите, що на старість датчанин нагадав».
Прикрикнувши лише на дружину: «А де, бачите, як плаче, і на кого, на мене?
На мене, господарка моя? Те я тебе проганяю на старість із твого будинку?
» Але по сердитих словах ясно, що в них Івана криється туга, і він говорить: «Люди, така туга, такий журба, що не розумію, що вона із мною робить! » III Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони знайшли все-таки згоду відносно вотъезда. Сини його були грамотні, те й дістали якесь листи й карту [географічну карту]. З тих пор у будинку тільки й чути було про Канаду: «Сини не хотіли бути батраками після мене, та й говорять: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, і дай нам хліба, тому що як нас розділиш, та й не буде із чим кланятися [тут нахилятися, гойдатися]».
Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому шкода цієї землі, щедро политої його потім. Односільчани намагаються якось заспокоїти його: «По цьому краї не коштує собі тугу до серця брати! Ця земля не придатна стільки народу містити, та й скільки лиха витримати.
Мужик не придатний, і вона не придатна, обоє не придатні». Начебто й сарани ні, але й пшениці ні, «а податки накипають». Але в Івана свої думки.
З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, зневажає працею на ній: «А тож бог не гневается на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не потрібні землі, лише векселя й банки.
Тепер молоді хазяї мудрі наступили, такі фаермани [шахраї], що землі не згоріли». Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей і до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде… а я хочу з тобою перед цими людьми попрощатися. Так, як клятву любові перед ними брали, але також хочу перед ними порощаться з тобою на смерть».
Ці його слова вразили тих, що зібралися пронизливою щирістю й торжеством. Іван продовжував: «А то тебе, мабуть, у далеку могилу везу… » «Але цих слів уже ніхто не чув, тому що від жіночого стола понісся плач, як вітер, що серед гострих мечів повіяв і всього голови мужиків на груди нахилив».
IV Іван звертається до людей із двома проханнями: перше — найняти службу в церкві, як сповістять сини, що старі вмерли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші залишу Якові, тому що він молодий та й підходящий чоловік, і не сховав дідів грейцир». Друге прохання Іванові начебто й незручно вимовляти, але разом з тим він почуває, що не може не сказати про це.
Поставив Іван на тім горбі, що все століття обробляло, кам’яний хрест: «Такий важкий, що труна його не скине, повинен го на собі тримати так, як мене тримав.
Хочу його якою-небудь пам’яттю по собі залишити». Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «якщо б міг, та й міг би його в пазуху сховав, та й взяв із собою в мир. Жалую й саму малість села, самих маленьких детишек, але більша жалість про той горб, більше нічого так ніколи не пошкодую [банувати — пошкодувати, жалувати за чимсь]».
Тому що на тім горбі залишив Іван багато сили, здоров’я й праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Але я вас прошу, хазяї, або ви, як мете на миру неділя поле світити, щоб ви ніколи мій горб не проходили».
Всі ті, що зібралися бачили, як важливо це для нього, тому що дивився на всіх, «як коли б хотів поруч розстелитися, як коли б гарними, сивими очами хотів навіки закопати в серцях гостей своє прохання». І відповів Іванові за всіх кум Михайло: «Ми вас усе будемо поминати, раз назавжди.
Були середня людина, не лізли нахрапом [нагло] на низького, нікому не переорали, ні не пересіяли, чужого зерна не украли». Гості сіли до стола й, добре почастувавшись, почали розмовляти, кожний про своєму. Ніхто нікого не слухав, але повинні були ті слова бути сказані, хоча б і на вітер.
Один восхвалялся конями, іншої вголос міркував: «Били й мучили наших батьків, і їх запрягали, а нам уже скиба хліба не дають прожрать…
» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в різні сторони, як підгнилі дерева в старому лісі». Серед цього гамору співали Іван і Михайло, «те випив зайвого, ті ліпили чоло до чола й сумували». Той спів було дивним, брало за серце. «Іван, та й Михайло так співали про молоді літа, що їх на кедровому мосту проводили, а вони вже не хотіли назад повернутися до них навіть у гості».
Син нагадав батькові, що вже б настав час виходити, щоб встигнути до влеченью.
А Іван глянув на сина так, що той сполотнів і направився назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до будинку збиратися, тому що вже й справді потрібно було виходити. «Як ішли назад до будинку, те цілий будинок заридав.
Як би хмара плачучи, що нависла над селом, прорвалася, як би горі людське дунайську греблю розірвало — такий був плач». А Іван, схопивши дружину, пустився з нею в танець.
Страшний це був танець: «Люди задерев’яніли, а Іван термосив жінку, начебто не мав уже думки пустити її живу з рук. Вбігли сини й силою винесли обох з будинку». Але Іван ще й на подвір’я продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг і голосила: «Від смерті тебе виходила, від смерті тебе вигризла цими ногами! І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила».
«Плоти незважаючи на дороги тріскотіли й падали — всі люди проводжали Івана. Він ішов з бабою, згорблений, сивий, ішов самотньо й увесь час танцював польки. Але як усе зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він небагато опам’ятався й показував старої хрест: — Бачиш, стара, наш хрестик?
Там відбите й твоє ім’я. Не сумнівайся, є й моє, і твоє…»
Василь Стефаник «Кам’яний Хрест»