Бочкарева Н. С. Джерела роману культури в західноєвропейській літературі XVIII століття
Бочкарева Н. С. Джерела роману культури в західноєвропейській літературі XVIII століття «Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття «через синтез культурної епохи запам’ятовується з епічним багатством історичний час у його неповторних особливостях» (Днепров В. Д. Ідеї часу й форми часу. М. , 1977.
С. 419). На думку Л.
Бердюгиной, у німецькому романі культури не тільки з’являється нова поетика в результаті «словесного моделювання несловесних мистецтв», але змінюється сам предмет мистецтва й виникає особливий метод,
19 століття «Замку Отранто» з’являються елементи «роману утвору»: образи італійського автора й англійського перекладача в передмові до першого видання, взаємодія епох, культур і естетических принципів, образи творів мистецтва. Невипадкової нам представляється й полеміка Уолпола з Вольтером, на яку останній відповідає «одним із самих оригінальних і художньо доконаних добутків» — «Царівною Вавилонської» . «Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття «Царівни Вавилонської», на наш погляд, складається в поетиці культурологічної гри. Вільне перекладання біблійного тексту екклесиаста, приписане гостям Біла, задає тему: «Сутність людської природи — насолоджуватися, все-таки інше — суєта суне» . До екклесиасту відсилає і єдина авторська примітка, але й тут ми виявляємо гру із джерелом, характерну для роману культури: вказуються глави 3, 18 і 19, хоча в тексті Біблії їх усього 12!
В 3 главі екклесиаста акцентується мотив часу: «Всьому свій час, і час усякої речі під небом…» Концепція часу біблійного проповідника багато в чому визначила хронотоп роману Вольтера: «Що було, то й буде; і що робилося, то й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: «Дивися, от це новое» але це було вже в століттях, що були раніше нас» . Ритуальна функція птаха Фенікс, що згоряє на багатті й відроджується з попелу відповідає культурологічній концепції «повернення часів». Критикуючи древніх авторів, Вольтер іронічно виправдує власні метаморфози часу, у якому древні вавилоняне зустрічаються з європейцями XVIII сторіччя «Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття — специфічний культурний простір, у якому вільно з’єднуються різні епохи: Халдейське царство, Ахеменидский і Сасанидский Іран, Арабський халіфат. Тому хронотоп у романі не історичний, а культурологічний.
Невипадково владикою Вавилона тут стає не історичний цар, а древнє божество — «старий Біле». «Джерело: Історія всесвітньої літератури. 19 століття з Індією. Народи Індії поважають гангаридов подібно тому, як у Вавилоні «люди неосвічені, але прагнучих знань, поважають халдейських філософів, хоча не можуть із ними зрівнятися».
Примітно, що в мандрівках Формозанти й Амазана не згадується Греція, а міфічні тварини країни гангаридов тісно пов’язані із грецькою міфологією. Античні ремінісценції супроводжують героїв роману Вольтера. Грецька культура виявляється якоюсь мірою внутрішнім центром роману, крапкою відліку й оцінки, не випадково Амазан викладає навчання, «, щостало через багато сторіч навчанням Пифагора, Порфирія і Ямвлиха».
Мотив випробувань, що дозволяє з’єднати елементи міфу, казки й лицарського роману, використовується для включення в ігрове поле роману трьох древневосточних культур: єгипетської, індійської й скіфської. Мотив мандрівок дозволяє зіставити східні й західні культури, причому Азію представляє жінка, а Європу — чоловік. Гра словами як акцентуація етимологічних значень або утворення нових слів — теж характерний елемент поетики роману культури, як і використання іноземних мов. Створюючи іронічний ефект, Вольтер використовує грецький і латинь для характеристики європейської культури, китайський і англійський для створення національного колориту Автор не випадково зіштовхує героїв у Франції, де жителі грають як діти й Амазан, захоплений чарами «галльської комедіантки», порушує вірність Формозанте.
Театралізація — характерна риса роману культури, сюжет якого — метаморфози життя й мистецтва. Основним прототипом героя-гравця відповідно до неодмінної автобіографічності «роману утвору» часто стає сам автор: «Театральність і пристрасть до акторства таїлася в самому характері Вольтера…» . Бошамон порівнює «Царівну Вавилонську» з комічною оперою: «У ній панують веселощі, якому автор зумів додати досить філософські риси, так само як і сатира на особи, яких він так любить виводити на свою сцену». В «Царівні Вавилонської» створюється образ автора-оповідача, що грає з героями й читачем.
Головні діючі особи умовні, але їхнього почуття й думки часто виявляються дуже точними. Оповідач те наділяє їхніми власними поглядами й оцінками, то принципово відокремлює від себе. Функцію оповідача виконують у романі також мудреці й радники. Особливо близькі авторові міфічні герої: птах Фенікс або Оракул. Вавилонський цар і його радники не можуть оцінити дотепність Оракула, не розуміють його філософських висновків і взагалі відмовляють йому в здоровому глузді, але випливають його радам Від першої особи автор виступає наприкінці роману, обіграючи традиційне звертання поета до музи.
Умовність такого звертання різко порушується називанием імен щирих адресатів — критиків Вольтера. Що це? Романна гра або відомість особистих рахунків? Якщо розглядати звертання до муз як частина романного цілого, то необхідно враховувати іронічний контекст, у якому виявляються не тільки критики, але й сам письменник Порушуючи традиційні границі між мистецтвом і життям, Вольтер переносить у життя принцип романної гри. Цікаво, що художні твори Вольтера друкувалися в «піратських» варіантах із вказівкою ім’я письменника, а в авторському варіанті — анонімно.
Видавниче життя «Царівни Вавилонської», зміст якого в піратських копіях, за словами Вольтера й дослідників його творчості, спотворювався до протилежного, на наш погляд, відбиває найважливішу особливість художнього миру роману культури, основним естетическим принципом якого є гра. Незалежна від автора, самостійне життя рукописного тексту стане предметом художнього осмислення в романах культури ХХ сторіччя.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Бочкарева Н. С. Джерела роману культури в західноєвропейській літературі XVIII століття