Фантастичні елементи в романах «И довше століття триває день» і «Плаха»
Романи Чингиза Айтматова належать не тільки дню сьогоднішньому, але й завтрашньому, тому що передбачають події історії й нашого суспільства, і миру в цілому. Письменник говорить: «Ми все сьогодні в одному човні, а за бортом — космічна нескінченність». Цей образ-метафора, породжений у повісті «Пегий пес, що біжить краєм моря», що вийшла в 1977 р., став крилатим За цим образом коштує дуже багато чого — сприйняття людства як єдиного організму, зв’язаного загальними законами, проблемами, мученнями.
За всім цим коштує формування
Це своєрідна дилогія.
У цих романах, осягаючи мир людини, автор виходить за межі Землі й Сонячної системи, удивляється в нього з космічної безодні,
Едигей пройшов крізь вогонь світової війни, був контужений, бідував своє горе по чужих кутах, поки його не дав притулок Казангап на степовому залізничному роз’їзді; пережив тяготи післявоєнного часу, які були пострашнее військових випробувань; пережив гірке щастя пізньої нерозділеної любові А на старості років випало ще одне, може бути, саме болісне випробування — спогад про пережитий, суд пам’яті.
Отже, Буранний полустанок — місце життя «земних» героїв роману. Тут ними пережиті найдужчі потрясіння, розчарування, радості. Полустанок — це цілий мир, у якому протекли життя сімей Абуталипа, Едигея й Казангапа зі своїми страстями, тривогами й стражданнями.
Але головне — працею душі, що з’єднує їх з усім минулим, сьогоденням, майбутнім людства. Тому в романі так художньо складно відтворений час: події легендарні — трагедія Манкурта, історія життя Раймали-Оги, події довоєнні й доля Абуталипа. Отже, на самому початку роману стрілочник Едигей розведе всі три стрілки часу: літерний іде в майбутнє, сам Едигей залишається в сьогоденні, а думки його витечуть у минуле.
З’єднаються вони, зімкнуться лише у фіналі роману в страшній картині апокаліпсиса. «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого полум’я й диму…
Людина, верблюд, собака — ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли ладь». У романі «Плаха» життя Авдия, Бостона, вовків течуть паралельно, одночасно; послідовними їх робить умовність літератури як тимчасового виду мистецтва. Біг вовків зв’язує воєдино простір і час роману, з’єднуючи осколки одиничних доль в одне ціле. І народжується в романі метафоричний образ на грані сюрреалістичного — образ хреста, розп’яття, плахи життя.
Як відзвуки, тіні цього великого борошна, трагедії людського існування розкидані на сторінках книги своєрідні знаки Наприклад, прослизне хрестоподібна тінь ширяючої в небі птаха: «Те твоя смерть кружляє»,- скаже про неї Понтій Пілат кволому смертникові. «Вона над усіма нами кружляє»,- відгукнеться Ісус, якому має бути через кілька годин самому стати схожим на «більшого птаха з розкинутими крильми». Це сполучення птаха й людини в образі розп’ятого відбувається в другій частині роману, коли в мученнях будуть протікати останні мінути життя Авдия.
А те піднімуться птахи «хмарами, оголошуючи степ на багато верст навколо неймовірними лементами», переживаючи той апокаліпсис у приалдашских, охоплених пожежею ка-мищах. «Усе було мертво, усе суцільно покрито чорним попелом отбушевавших пожеж, земля лежала суцільно в руїнах».
Біг Акбари — це не тільки «хрестовина» розп’яття, але й лінія, що з’єднує два простори роману: рівнини і гір. В одному живе Авдий, що мотається по безкрайніх просторах, несучись думками й почуттями вгору, намагаючись добратися до вершини Духа, Добра й Любові В іншому живе Бостон, шлях якого складається зі спусків і підйомів. Його думи далеко не летять, кружляють навколо кошар, пасовищ, важкого життя чабанів. Авдий кволий, майже нематеріальний, він більше реальний у древньому Єрусалимі, чим серед сучасників.
У Бостоні ж все крепко й відчутно. І саме він убиває синеокую Акбару з дитиною Кенджешем. І отут починається саме складне: де грань дозволеного, де риса, за якої добро обертається злом, недолік стає пороком, де критерій правильності вчинку, думок, всього життя. Бостону ж відкривається істина життя людини лише після трагедії, коли він зрозумів, що «увесь світ дотепер полягав у ньому самому, і йому, цьому миру, прийшов кінець…». У вічності ж залишиться історія його життя, поки пливе корабель — людство, поки існує велике озеро Іссик-Куль, у синій крутості якого Бостону «хотілося розчинитися, зникнути — і хотілося й не хотілося жити.
От як ці буруни — хвиля скипає, зникає й знову відроджується сама із себе…
«. Так у романах Ч. Айтматова переплітаються образи простору й часу. Думки й почуття героїв народжуються дивно гармонійно. І метафори зробилися необхідними в наше століття не тільки через вторгнення науково-технічних здійснень в область фантастики, але скоріше тому, що суперечливо й дисгармонійний мир, у якому ми живемо
Фантастичні елементи в романах «И довше століття триває день» і «Плаха»