Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна
Твір по літературі: Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна
От так країна/
Якого ж я рожна
Репетував у віршах, що я з народом дружний?
С. Єсенін
Поетові для життя й творчості визначено долею якийсь час, епоха. Іноді вони течуть плавно, без розривів і катастроф, в одному темпі й ритмі від початку й до кінця. Життя ж Сергія Єсеніна, як і багатьох його сучасників, чітко ділиться на періоди «до» і «послу». Погляд, можливо, дуже варварський, але вірний, — перефразовуючи И. Бродського. Єсенін жив у двох різних мирах, і його
«Перетворення» — так називається перший післяреволюційний збірник поета. Назва глибоко символічно: перетворює не тільки сам автор, але й мир довкола нього. Перший вірш книги «Инония» оповідає про радість нового пришестя Спасу.
З ним грядут нові зміни в долях землі. Єсенін бачить себе пророком і зухвало адресує свій утвір біблійному Иеремии. Він полемізує із християнськими канонами:
Я інше, побачив пришестя —
Де не танцює над правдою смерть
Нова віра повинна прийти без «хреста й борошн»,
И от, здавалося б, мрії поета починають збуватися. У долі країни — корінний переворот. Отут, можливо, варто було б очікувати захопленої реакції з боку Сергія Єсеніна, однак всі набагато складніше й мучительней для нього. Замість очікуваного «мужицького раю» очам автора з’являється країна, що роздирається громадянською війною й спустошується розрухою — нестерпне видовище для «поета мирного», співака майже ідилічного сільського життя:
ПРО, кого ж, кого ж співати,
У цій скаженій заграві трупів?
Що бачить герой? По полях скакає холоднеча, сонце мерзне, небо згризене хмарами, панує «злий жовтень», що згризе гаю, — так Єсенін передає атмосферу епохи. Соціальному конфлікту в нього доданий універсальний характер: розпадається зв’язок людини й природи — «людин з’їв дитя вовчиці». Сам же герой відмовляється приєднається до загального божевілля:
Нікуди не піду з людьми,
Краще разом издохнуть із вами,
Чим з улюбленої підняти землі
У божевільний ближній камінь
Війна, насильство — це блюзнірство над природою, над землею, це божевілля, і якщо люди збожеволіли, то поет хоче залишитися зі звірами. Герой гірко шкодує про те, що ніколи оспівував прихід революції:
Видно, у сміх над самим собою
Співав я пісня про чудесну гостю
Він бачить, що приходить кінець усьому, чим він так дорожив у своєму житті, усьому, що він з почуттям глибокої прихильності описував у своїх віршах: милому сільському краю, мирній праці, стародавньому життєвому укладу. Уже сурмить «погибельний ріг» по рідній землі — і, як знати, може бути й по самому поеті. На місце тонконогого красногривого лошати приходить залізний кінь, вслід якому герой шле свій проклін: «Чорт би взяв тебе, кепський гість!» У залізній сутичці з містом село приречене. Єсенін відчуває себе «останнім поетом села» не тому, що припускає, що в нього не буде спадкоємців, а тому, що не сподівається на виживання самого села. Душу героя сповненаі болі й розпачі.
Він не знаходить собі місця в новому світі й, як ніколи інші подавалися в монастир або на більшу дорогу, намагається забутися в «хуліганстві». Він «похабничає й скандалить», тому що так йому добре згадувати «заросшийпруд і хрипкий дзенькіт вільхи». Хуліганство для нього — це й акт розпачу, і спроба до втечі, і прагнення забутися в хмільному розгулі. Герой навмисно провокує обивателів, приймаючи їхню лайку з якимсь протиприродним задоволенням; однак у душі він залишається колишнім сільським бешкетником, що живе у світі якщо не з людьми, то із братами нашими меншими:
Не скривджу ні кози, ні зайця
Але проходить час, і поет знову знаходить свій дзвінкий голос: адже до того «душу спросоння хрипнуло співала, не розуміючи свято наш». Його новий збірник називається «Весну люблю», і ця назва говорить багато про що. Весна — пора відродження всього живого, пора цвітіння й любові. І ця любов знову відкривається для героя, а разом з нею — «і божество, і вдохновенье, і життя, і сльози». Автор ставить перед собою завдання:
…осягнути в кожній миті
Комуною здиблену Русь
На шляху пізнання того, що трапилося в рідній країні, поета чекає безліч відкриттів. Змінився бедний і непривабливий сільський побут, зняті хрести із дзвіниць, на селі читають «Капітал» і агітки «Бєдного Дем’яна». Сільської молоді вуж не сіло, «а вся земля» стала батьківщиною. І слідом за іншими герой відчуває в собі бажання бути не тільки співаком, але й громадянином. Він всерйоз починає думати —
ЧиНе краще церков
От ці вишки
Черних нафта-фонтанів
Ліхтарі на вулицях міста здаються йому прекрасніше південних зірок. Прийшов час для того, щоб облаштувати землю. Поет щасливий жити в такий час. У вірші «Лист до жінки» герой розкриває складну еволюцію свого сприйняття нової дійсності: ніколи він не міг зрозуміти в «розкиданому бурою побуті», куди «несе нас доля подій». Тепер же всі інакше: пройшло час, і поет усвідомив сутність що відбувається й прийняв його.
У циклі віршів «Квіти» Єсенін образно оповідає про події революції. Люди — квіти, що гинуть під сталлю жовтня, але поетові не жаль того, що відбулося, тому що спереду — нове світле життя
Однак не все ладиться у відносинах героя й нової дійсності. Це в Маяковського — «Добре!», і герой захоплено викликує: «Моя міліція мене береже». У Єсеніна ж по-іншому:
Я з Москви надовго втік:
З міліцією я ладити не у вправності-
Для своєї країни він залишається «зведеним сином»:
Залишився в минулому я однієї ногою,
Прагнучи наздогнати сталеву рать,
Сковзаю й падаю другою.
У душі поета борються суперечливі почуття: він всіма силами намагається прийняти «Русь радянську», але, з іншого боку, йому боляче й кривдно від того, що його життя виявилося незатребуваною дійсністю
Однак Єсенін не встає на шлях образи й гніву. Долю своєї країни він заповість молодим, не обтяженим вантажем помилок і гріхів минулого:
Цвітіть, юні!
И здоровішайте тілом!
У вас інше життя, у вас іншої наспів
Він благословляє нове життя, юність, щастя інших: «Кожна праця благослови, удача!»
А що залишається на частку самого поета? «Один піду до невідомих меж», — пише він про свою долю. Так вийшло, як знати, чи випадковістю було це, або ж гірким передчуттям, що Єсенін дійсно пішов — пішов з життя «у мир інший». На його трагічну загибель гостро відреагував Маяковський, його поетичний побратим і ідейний суперник.
Причину смерті Єсеніна він бачить у неможливості для нього прийняти нове життя у всій її складності. «Смички» з життям дійсно дуже мало, а звідси — «багато горілки й провина». Далі Маяковський затверджує, що подібна смерть не вихід, але прояв слабості: у цьому житті вмерти не складно, «зробити життя — значно трудней». Поет утомився боротися з дійсністю й із собою й пішов.
Хто засудить або ж виправдає його? Хіба що — іншої поет
Поет і нова дійсність у творчості С. Єсеніна