Відображення природи у творчості письменників XX століття
Протягом сторіч письменники й поети російської літератури піднімають споконвічну проблему — це взаємозв’язок природи з навколишнім світом, з людиною. Тому не випадково Чингіз Торекулович Айтматов у своєму романі «Буранний полустанок» показує головного героя, Єдігея Жангельдіна, на тлі степів, холодних і байдужих до людини. На думку Айтматова, природа становить основу людського буття.
Саме відношення людини до природи автор уважає мірилом його моральності. Їде Заріпа, у яку закоханий Єдігей. Він у розпачі й зганяє свій біль
Цим учинком Єдігей руйнує не тільки гармонію, що існує між природою й людиною, але й губить щось людське в самому собі, і природа, як би засуджуючи вчинок Єдігея, стає байдужої до героя, робить його самотні» у цьому степу. Зовсім іншим ми бачимо Єдігея в історії із золотим мекре. Риба потрібна йому, як здається Єдігею, щоб у його будинку були щастя й радість. Укубале, своїй дружині, він показує мекре зі словами: «…я його впросив». Це говорить про те, що потрібно завжди надходити по справедливості, до чого б це не ставилося.
Джерела
Коли в романі «Плаха» люди розоряють вовче лігвище, тим самим порушуючи гармонію природи, втручаючись у неї, природа платить їм тим же: вовчиця Акбара несе людського дитинчати. Цю ж проблему взаємозв’язку природи й людини, їхні єдиноборства й протиборства, ставить Віктор Петрович Астаф’єв у своєму оповіданні в оповіданнях : «Цар-риба». Герой оповідання «Цар-риба», Ігнатович, все життя займався браконьєрством. Посварившись зі своїм братом, він вирішує піймати за допомогою самолова царя-рибу, осетра незвичайної краси, величезних розмірів.
Своєю вагою риба тягне за собою під воду Ігнатовича. Сплітаючись воєдино, вони борються один з одним, кожний за своє життя. Автор як би хоче поміняти місцями людину й рибу, ще раз глянути з боку на те зло, що він часом може заподіяти їй, і в цьому авторська позиція Астаф’єва. «Щось рідкісне, первісне» було в цій рибі.
Цар-риба — прародителька, що виступає як символ живої природи.
Коли Ігнатовичу стає зовсім важко, він згадує свого діда, перекази, які від нього почув. Дід говорив, що тій людині, у яких на душі є гріх, не повинна попастися цар-риба. «А якщо у вас, хлопці, за душею… тяжкий гріх, сором — не в’яжіться із цар-рибой…». Кожна людина зробила якийсь гріх. Ігнатович не є виключенням. По-перше, він все своє життя займався браконьєрством, загубив багато риби.
По-друге, ще в молодості він погано надійшов з однією дівчиною, Глашкой Кукліной, нанесена їй образа каменем лежала на душі Ігнатовича все життя.
Як могло трапитися, що людина виявилася в полоні в риби? Автор уважає, що його погубила жадібність: «…забулася в людині людина! Жадібність його охопила!» Світ природи таїть у собі дух справедливої відплати, про яке волають страждання царя-риби, пораненої людини.
Зустріч із рибою — це година розплати за гріхи, за те, що Ігнатович забув у собі людину, за знищення їм навколишнього середовища. Це також і сцена каяття. Герой заново переосмислює своє життя.
В. Астаф’єв так само, як і Ч. Айтматов, уважає, що, знищуючи навколишній світ, людина знищує в першу чергу самого себе, тому що людина, по Астаф’єву, — це органічна, природна частина природи. І це знищення не тільки фізичне, але й моральне.
Герой оповідання «Крапля» виявляється на природі й бачить на листку краплю роси. Ця крапля наповнює «молодими силами вічний рух» рік. Вона «завмерла, боячись обрушити світ своїм падінням». Цим автор говорить про те, що крихкість цієї краплі, гармонії природи — це й крихкість людського існування.
Тому гармонія людини й природи повинна зберігатися як можна довше. Авторська думка полягає в зіставленні недовговічного, минаючого людського життя й вічного, нескінченного існування навколишнього світу, природи.
Пафос «Оповідання в оповіданнях» Астаф’єва полягає в шаленій боротьбі проти байдужності, бездушшя, хижацтва стосовно природи. Поетичний символ стійкості в цій боротьбі — туруханьська лілія, скромна тайгова квітка.
Неповторну принадність і різноманіття природи рідного краю розкривають у своїх добутках багато письменників: І. О. Бунін, О. І. Купрін, К. Г. Паустовський, М. М. Пришвін. Кожна зустріч із природою — це зустріч із прекрасний, незвіданим, це дотик до таємниці. Із прилучення до миру краси рідної природи починається любов людини до Батьківщини.
Відображення природи у творчості письменників XX століття