Євангельські мотиви в російській літературі XX століття
«Один раз весною, у годину небувало жаркого заходу, у Москві, на Патріарших ставках, з’явилися два громадяни…» Це початок. Це перші рядки роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». І з перших слів невідомі сили приковують читача до сторінок і тягне роман за собою, захоплює, уливається в серце, охоплює душі, опановує волею.
І міцно тримає роман свої таємниці, береже від бездумного читача. Не відчувши гарячих імпульсів, не вловивши легкі подихи роману, нічого не випитаєш у нього, залишаться слова низками букв. Будемо ж, будемо
Поспішимо ж на пошуки істини; може, знайдемо її, раптом знайдемо…
Зустрівшись із читачем у Патріарших ставків, Булгаков веде його по Москві двадцятих років, по її провулках і площам, набережним і бульварам, по алеях садів, заглядає в установи й комунальні квартири, у магазини й ресторани. Виворіт театрального життя, проза існування літературних братій, побут і турботи звичайних людей з’являються перед поглядом нашим. І раптом магічною силою, даної талантом, Булгаков переносить нас у місто, віддалений
Висячі сади, мости, вежі, іподром, базари, караван-сарай, ставки… А на балконі розкішного палацу, залитому жарким сонячним світлом, стоїть невисока людина років двадцяти семи й відважно веде дивні й небезпечні мовлення.
«Ця людина була одягнена в старенький і розірваний блакитний хітон. Голова його була прикрита білою пов’язкою й ремінцем навколо чола, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, у куті рота — садно із запеченою кров’ю».
Це Ієшуа, бродячий філософ, переосмислений Булгаковим образ Христа. Він сміло говорить те, що вважає істиною, те, до чого дійшов сам, своїм розумом. Ієшуа вірить, що прийде гармонія на знівечену землю й настане царство вічної весни, вічної любові. Вважаючи боягузтво одним з найстрашніших пороків, сам він переступив рису внутрішньої несвободи. Ієшуа розкутий, над ним не тяжіє влада страху.
«У числі іншого я говорив, — розповідав арештант, — що всяка влада є насильством над людьми й що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада».
Ієшуа мужньо переносить всі заподіювані йому страждання. У ньому горить вогонь всепрощаючої любові до людей. Він упевнений, що лише добро має право змінювати світ.
У Булгакова Христос — реальна особистість, а не овіяний легендами образ. І така особистість не могла не існувати.
«- чи Бачите, професор, — змушено посміхнувшись, відгукнувся Берліоз, — ми поважаємо ваші більші знання, але самі по цьому питанню дотримуємося іншої точки зору.
— А не треба ніяких точок зору! — відповів дивний професор. — Просто він існував, і більше нічого».
Ієшуа перебуває в палаці Понтія Пілата, п’ятого прокуратора Іудеї, чиє ім’я також є на сторінках Євангелія. Хто ж він такий, цей Понтій Пілат, що так часто згадується в романі?
«В Єршалаїмі всі шепотять про мене, що я люте чудовисько й це цілком правильно», — говорить він сам про себе.
Правди немає! Те неправда. Суперечки Ієшуа й Пілата оголюють інтелектуальна рівність жертви й ката.
Пілат цікавив багатьох письменників як особистість, що болісно сполучає в собі два початки. Усередині Понтія Пілата йде боротьба добра й зла. Ієшуа, споконвічно вважаючи всіх людей добрими, бачить у ньому нещасну людину, виснажену страшною хворобою, що замкнулись у собі, самотнього. Ієшуа щиро хоче допомогти йому.
Але наділений владою, могутній і грізний Пілат невільний. Обставини змусили його винести смертний вирок Ієшуа. Однак це продиктувала прокураторові не жорстокість, приписувану йому всіма, а боягузтво, той самий порок, що бродячий філософ зараховує до найстрашнішим. Пізніше прокуратор буде стогнати й терзатися, плакати в сні й кликати Ієшуа. І щоночі йому буде здаватися, що «страти не було, не було!». Але щораз він буде просинатися й щораз він буде знову виявлятися віч-на-віч із кривавою дійсністю, тому що страта була.
Була. Нікуди від цього не дінешся. Не сховаєшся.
Не втечеш.
Але прощений прокуратор. У самому кінці роману він переступає рамки своєї епохи, час стає для нього абстрактним поняттям.
«Місяць заливав площадку зелено і яскраво, і Маргарита незабаром розглянула в пустельній місцевості крісло, а в ньому білу фігуру сидячої людини…
— Що він говорить? — запитала Маргарита…
— Він говорить, — пролунав голос Воланда, — те саме, він говорить, що й при місяці йому немає спокою й що в нього погана посада…
— Відпустіть його, — раптом пронизливо крикнула Маргарита…
…Вам не треба просити за нього, Маргарита, тому що за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти».
Один день із життя прокуратора й вічність із життя прокуратора…
Кілька аркушів — лише про декілька глав. Як сприймати їх? Що це? Нудьга? Легенда?
Правда?
Швидше за все, сказання про Пілата — це версія. Гіпотеза.
«- І доказів ніяких не потрібно, — відповів професор і заговорив неголосно, причому його акцент чомусь пропав; — Все просто…»
Глави про Пілата не прикраса, не декоративна деталь. Недарма вони потрясають не менше, ніж весь роман. Ці глави пов’язані з романом тонкими нитками, що блищать, мерехтливі їхні промені пронизують оповідання, зближаючи епохи.
У зашифрованому виді подає нам Булгаков правду про те, як вершиться «народний суд». Згадаємо сцену помилування одного зі злочинців на честь свята святого Великодня. Не просто звичаї народу іудейського зображує автор. Він показує, як знищують неугодних одиницям руками тисяч, як лягає кров пророків на совість народів.
Юрба рятує від смерті теперішнього злочинця й прирікає на неї Ієшуа. Юрба! Над нею розпростерлася незрима долоня синедріону, всевидюче око первосвященика Йосипа Каіфи не зводить із її важкого погляду.
Юрба! Універсальний засіб убивства! Засіб всіх часів і народів. Юрба!
Що з неї взяти? Голос народу! Як не прислухатися?! Юрба завжди винувата й не винувата.
Життя збіглих «незручних» людей давлять, як камені, джгут, як вугілля. І хочеться крикнути: «Не було! Не було!» Але адже було… І за Понтієм Пілатом, і за Йосипом Каіфой угадуються реальні люди, що залишили слід в історії. От чому ми й заговорили про євангельські мотиви в романі Булгакова, написаному в період з 1929 року по 1940-й.
А Воланд, один з головних героїв? Хто він? Якщо символ мороку й зла, то чому в його вуста вкладені мудрі й світлі слова? Якщо пророк, то чому виряджає себе в чорні одяги й із цинічним сміхом відкидає милосердя й жаль?
Все просто, як він сам сказав, все просто. «Я — частина тієї сили…» Помнете? Воланд — Сатана в іншій іпостасі. Образ його символізує не зло, а його само спокута. Тому що боротьба зла й добра, тьми й світла, неправди й правди, ненависті й любові, малодушності й щиросердечної сили триває.
Боротьба ця усередині кожного з нас. А сила, що вічно хоче зла й вічно робить благо, розчинена всюди.
А по місячній дорозі булгаковського роману «піднімається людина в білому плащі із кривавою підбивкою… Поруч із ним іде якийсь парубок у розірваному хітоні й зі спотвореною особою. Ідуть про щось розмовляють, з жаром сперечаються, хочуть про щось домовитися».
Біля двох тисячоріч назад була створена Біблія, але ще багато в ній таємниць. І всі нові й нові розуми залучають у свій світ, несучи світло й віру.
Євангельські мотиви в російській літературі XX століття