Армія, його любов
Армія, його любов… Історію надіслав Геннадій Дерткин Все життя мого батька Дмитра Григоровича Дерткина були пов’язана з армією, куди він, вісімнадцятирічний хлопчик з Житомира, вступив добровольцем. З тих його доля, а потім і всієї нашої родини на багато років стала однієї із часточок радянської військової історії. І такий була наша доля з’їздити слідом за своїм главою чи ледве ні полстрани Україна, Бессарабія, Росія, Казахстан, Вірменія, Грузія… Тридцяті роки були часом становлення батька як кадрового офіцера, а в сумно знаменитому
Одержавши напрямок на навчання у Военнополитическую академію ім’я Леніна, він, немов передчуваючи небезпеку, що насувається, виїхав у Москву на день раніше наміченої дати.
За ним прийшли тої ж уночі, і наше вікно у військовому будинку потім ще довго залишалося останнім, де продовжував горіти світло… Потім була війна з Фінляндією, що почемуто називали «фінською кампанією», і батько повернувся додому із фронту за кілька днів до її закінчення живим і непошкодженим, але какимто
Слава Богові, найшлися добрі люди з місцевих, які допомогли: родині командира, політрука, єврея затримуватися навіть на один день було смертельно небезпечно, гітлерівці щохвилини могли ввійти у Флорешти. І от підведення, навантажена нехитрим домашнім скарбом, вся родина моя бабуся, мати батька Фрейда, сестра і я, що підхопив раптом двостороннє крупозне запалення легенів, на чолі з нашої воістину героїчною мамою Броніславою Михайлівною Дерткинойроговой, гарної й незвичайно талановитою жінкою, що фактично врятувала всіх нас і свою сестру з дітьми, початку свій довгий шлях у тил, що став стрімко відсуватися на Схід… чиТреба розповідати, які страшні випробування випали на частку мого батька і його товаришів по полку. Відступ, оточення, коли після десяти днів голоду, без крихти хліба й краплі води вони йшли з боями, несучи більші втрати, але все-таки зуміли возз’єднатися зі своєю дивізією, а потім важкі оборонні бої в Україні, на Кавказі, на Волзі, і, нарешті, довгоочікуване настання «Уперед, на Захід!»…
Папини товариші по службі потім розповідали, що батько, що став уже у воєнний час гвардії підполковником, своїм особистим прикладом, своїм переконаним словом політрука був сьогоденням іншому солдатів і офіцерів, хоробрим бойовим керівником, по достоїнству оціненим урядовими нагородами двома орденами Бойового Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, десятьома медалями, боровся безстрашно, запекло, і тільки важка контузія, що пішла після розриву німецької міни, надовго вивела його з будуючи Місяці в госпіталях, і він знову в ладі своєї улюбленої армії, що громила ненависного ворога тепер уже на всіх фронтах. Тільки було вже не повернути бойових товаришів, що склала голів на полях боїв, і не воскресити всіх родичів Дерткиних, що загинулиЭпиграф — в Україні під бомбуваннями, у гетто, концтаборах і мнас, що залишили, напевно, єдиними носіями цього рідкого прізвища… У післявоєнні роки батько став помітною фігурою в Закавказькому військовому окрузі, займав серйозні пости, а під завісу своєї служби, уже у званні гвардії полковника, працював заступником начальника Вищих курсів перепідготовки офіцерів артилерії, і десятки заохочень від командування, сотні подячних лист від колишніх слухачів стали для нього значимими нагородами мирного часу Правда, однієї нагороди, самої вагомої, урядової, він так і не був визнаний гідним: в 1955 році, за два дніЭпиграф — до що исполнялись 25летия його кадрової служби в Радянській Армії какойто дрібний чиновник у Генштабі Міністерства оборони по відомої, мабуть, тільки ньому причині, відклав особисту справу батька, представлена у зв’язку з майбутнім нагородженням орденом Леніна.
Але ж нагородний документ на орден був схвалений командуючим Закво й Політуправлінням союзного міністерства! Правда, потім недбайливого лейтенанта звільнили, надіслали пробачливий лист, але ордена батько так і не одержав…
Мені здається, та образа на несправедливість не залишала його до самих останніх днів, але любов до армії, що стала, напевно, самим більшим цивільним почуттям у житті батька, залишалася такий же сильної, відданої й беззавітної. Про неї він тремтливо розповідав на численних зустрічах в інститутах, школах, на підприємствах, і як розповідавЭпиграф — заслухаєшся! Особливо батько був торжественен, коли його запрошували в день Великої Перемоги на зустріч зі старшокласниками Тбіліської 56й школи, де вчився його улюблений, єдиний онук, мій син Ігор.
Тоді гвардії полковник запасу надягав свій парадний мундир з повним викладенням бойових нагород і ставав відразу років на десять моложе… Мого дорогого батька Дмитра Григоровича Дерткина в далекому тепер уже 80м поховали з військовими почестями в столиці Грузії, місті, що стало для нього і його родини близьким і рідним на довгі роки Низький уклін його світлої пам’яті, наша безмірна подяка ветеранам, що забезпечили Велику Перемогу! Эпиграф — 12620
Армія, його любов