Роздуми над твором «Пісня про віщого Олега»
Драматизм вірша О. С. Пушкіна «Пісня про віщого Олега» наводить на роздуми про ті суворі часи, коли жили наші древні предки. Докладно про життя й діяльність новгородського князя Олега розповідає в «Повісті минулих літ» Нестор Літописець.
Після смерті князя Новгородського Рюрика князівством став правити Олег, його родич, якому довірив Рюрик виховання свого сина Ігоря. Олег мав сильний, рішучий та підступний характер. Він намагався розповсюдити свій вплив на всі прилеглі до його володінь 8Ємлі.
Життя Олега — це постійні загарбницькі
Суворі, жорстокі були часи — часи міжусобиць і зрад. У 881 році князь Новгородський Олег вирушив у похід по великому водяному шляху «із варяг у греки» задля приєднання ноні їх міст і земель. «І прийшли до гір Київських, і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір», — розповідає Нестор літописець. Тоді князь Олег зі своєю бойовою дружиною, вдавши з себе мирних купців і запросивши до свого
О. С. Пушкін яскраво, мальовничо, глибоко показав у невеликому за розміром, але дуже змістовному творі «Пісня про віщого Олега» ‘ сповнене пригод і випробувань життя князя Київського. У 907 році Олег вирушив походом на Цареград, столицю Візантії, могутньої, непереможної на той час християнської імперії. Олег-язичник кинув виклик вже сформованій, визнаній у світі, сильній, віруючій в єдиного Бога, державі, та своїми жорстокими загарбницькими діями поставив «на коліна» її мешканців.
Олег уклав із підкореними дуже вигідну для Русі угоду, а на знак перемоги повісив свій щит на воротах Цареграду. Так це описує О. С. Пушкін:
Победой прославлено имя твоє; Твой щит на вратах Цареграда: И волньї и суша покорньї тебе;
Завидует недруг столь дивной судьбе. Віщий Олег як язичний завойовник був дуже забобонний і вразливий, вірив у прикмети й ворожіння волхвів. І як усі могутні володарі й завойовники бажав знати своє майбутнє. Чарівники стверджували, що незважаючи на славу, могутність, непереможність, він безсилий проти долі — «но примешь тн смерть от коня своего». Почувши такий вирок від волхвів, Олег наказав відпустити коня на волю й піклуватися про нього, вирішивши для себе більше ніколи не підходити до свого улюбленця.
Минув час, і якось під час бенкету Олег згадав про свого бойового товариша й захотів побачитися з ним, але ж челядь повідомила князю, що кінь помер. Олег, розчарований у пророцтвах волхвів, пожалкував, що послухав їх;
И думает: «Что же гаданье? Кудесник, ты лживый, безумный старик! Презреть бы твоє предсказанье!
Мой конь и доныне носил бы меня.
Олег згадав бурхливе минуле, пов’язане з конем, і вирішив побачити останки свого бойового друга. Та доля невблаганна — коли князь наблизився до кісток коня й поставив ногу на його череп, —
Из мертвой главы гробовая змея Шипя между тем вьшолзала; Как черная лента, вкруг ног обвилась, И вскрикнул внезапно ужаленный князь.
Чому Пушкін звернувся до сюжету легенди, що дійшла до нас із глибини століть? Олександр Сергійович був достойний знавець історії — він відчував романтику та знаковість цієї легенди. Віщий Олег, Великий Князь Київський, герой свого часу, загинув так безглуздо.
Незважаючи на велич та заслуги князя як державника й непереможного завойовника, доля перемогла його. Напевне, це плата за підступність при вбивстві Аскольда та Діра. Підступність покарана — в історію Віщій Олег увійшов як князь, що помер незвичайною, безславною смертю.
Роздуми над твором «Пісня про віщого Олега»